|
|||||||||||||||||||
|
Поеми Ізольда Білорука [Основа сеї поеми взята з середньовічного роману «Трістан та Ізольда», що колись у численних версіях на різних мовах був широко розпросторений по всіх європейських, в тім числі і по слов'янських сторонах. Зміст його – фатальне та нещасливе кохання лицаря-васала Трістана і його королеви Ізольди Злотокосої. Се кохання повстало з чарівного дання, любовного напою, випитого через помилку. В деяких версіях згадується ще й друга Ізольда – Білорука, що кохалася з Трістаном тоді, як він був у розлуці з першою милою – Ізольдою Злотокосою.] Трістан блукав по лісі, ловив зелений шум, хотів йому віддати своє кохання й сум. Та ледве де береза лагідно зашумить, Ізольдин голос любий він згадує в ту мить. Крізь віття синє небо погляне в вишині, – Ізольдині він очі спогадує ясні. З одчаю на узлісся іде сумний Трістан, аж там злотистим житом лиснить розлогий лан. Ізольду Злотокосу Трістан і тут згадав, упав у борозенку і тяжко заридав. Прийшла дівчина жати і постать зайняла, почула те ридання і ближче надійшла. Мов доля необорна, була її краса, і чорна, мов те горе, була її коса. Хороші в неї очі і темні, мов одчай, – хто гляне в теє пекло, то забуває рай. А голос у дівчини – мов тої скрипки спів, що викликає мертвих на танець із гробів. І вивела Трістана вона з одчаю тьми лілейними руками та спільними слізьми. Спитав він: «Як ти звешся, дівчино таємна?» – «Ізольда Білорука», – відмовила вона. «Се ймення – найсвятіше в сім світі і в раю! Ізольдо! Ох, Ізольдо! Прийми любов мою!» «Ти пестив так ніжно мене, коханий Трістане, а в очі так сумно дививсь, аж серденько в'яне. Мені ти уста цілував і руки біленькі, а сльози на коси мої котились дрібненькі. Мені ти слова промовляв палкої любови, чому ж вислухати не хтів моєї розмови?» «Ізольдо, Ізольдо моя, в очах твоїх темних хотів би я бачить блакить країв понадземних! Ізольдо, Ізольдо моя, коли б твої коси мінилися золотом так, як житні покоси! Твій голос, Ізольдо моя, рвачкий та жагливий, коли б він, як шелест берез, був тихий, пестливий…» «Не варто журитися тим, коханий Трістане! Хрещеная мати моя мені те достане. Бо мати хрещена моя, то фея Моргана». – «Біжи ж ти до неї мерщій, Ізольдо кохана!» «Ой матінко-феє Моргано, зміни мені вроду мою! Хай буду білява та ясна, мов ангел у божім раю». «Ох, донечко люба Ізольдо, се ж я тобі вроду дала, в колиску дарунок принесла, як ти там лежала мала. Красі твоїй, доню Ізольдо, ніхто ще догани не дав». – «Журлива ся темная врода, мій милий від неї ридав. Дай, матінко, злота й блакиту, нехай же я буду ясна, хай милий мені усміхнеться, як сяя весела весна». «Гаразд, моя доню Ізольдо, я золота в сонця візьму, блакиту морського позичить попросим русалку саму». «Навчи мене, матінко-феє, розмови берез у гаю, хай буде мій милий щасливий, як дрібна пташина в маю». «Ще краще, ніж тії берези, шумлять веретенечка фей, бо все наймиліше вчуває в тім гомоні кожен з людей. Що схочеш, коханая доню, тобі я зміню в одну мить, одного не зможе Моргана – твоєї душі одмінить». У темнім лісі знов Трістан самотну терпить муку, і жде до себе і не жде Ізольду Білоруку. Коли щось шурхнуло, мов птах, з кущів струсило росу, і враз Трістан побачив там Ізольду Злотокосу. Ті самі очі і коса, та сама тиха мова… Душа Трістана в небеса полинути готова! «Се ти, єдиная моя? Се ти, моя царице? Сюди з-за моря приплила, кохана чарівнице? Та як же випустив тебе король той недоріка? Чи ти для лицаря свого убила чоловіка? А де ж твій кубок золотий і те дання уроче? Тепер свідомо я до дна його доп'ю охоче! Напій кохання нам заллє і згадку про розлуку». – «Трістане! Ти хіба забув Ізольду Білоруку?» «Вона забудеться тепер, як ночі тінь минула!» – «Трістане! Що коли вона про тебе не забула?» «Нехай вона в Єрусалим іде на прощу боса. Тепер до мене прибула Ізольда Злотокоса!» «Трістане! в тебе є гріхи, великі, непростимі. На їх навряд чи проща є в святім Єрусалимі». «З тобою, люба, я готов іти на вічні муки!» – «Трістане! Годі вже розмов, поглянь мені на руки! Згадай, кого ти посилав сьогодні до Моргани! Куди ж тепер мене пошлеш загоїть в серці рани? Хоч зникла тьма з очей моїх, зате лягла на душу. Ти чорний камінь там поклав, – повік його не зрушу. Нехай же знов моя коса чорніє, мов жалоба! Я сеї барви не зміню віднині вже до гробу». Трістан у недузі лежить, ослаб, мов дитина, не служать нічого йому всі чари Мерліна. А фея Урганда з-за гір сказала лукава: «Тут може одна помогти – Ізольда Білява. При тій злотокосій тебе і смерть не поборе». І вірного друга послав Трістан геть за море. І другові так наказав: «Як згодиться мила, – ти свій корабель наряди у білі вітрила. Як ні – то напни лиш одно, велике та чорне, хай потім у ньому мій труп чорнява угорне…» «Піди, піди на берег, Білорука, прошу тебе, молю тебе, піди! Там є гора висока та стрімчаста, на неї злізь і подивись туди, де море хвилю гонить із півночі. Вертайся вмить і розкажи мені, чи не леліють білії вітрила на видноколі в сизій далині». І мовчки йде Ізольда Білорука на берег моря, на високий шпиль… Ох, щось біліє здалека на морі! Вітрила то чи тільки піна хвиль?.. Вернулася Ізольда Білорука. Трістан питає: «Що? Яка яса?» – «Щось мріє там далеко у просторі». – «Щось біле?!» – «Чорне, як моя коса». І враз душа Трістанова порвала ждання шнурок, що здержував її, і злинула, мов пташка вільнокрила, далеко у незнанії краї… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . «Ходи, ходи, Ізольдо Злотокоса! Тебе давно Трістан твій вірний жде. Між скелями не бійся заблудитись – Ізольда Білорука проведе. Іменнями посестри ми з тобою так, як вечірня й ранішня зорі. Чи то ж не диво, що тепер судилось розлить нам заграву в одній порі? Колись і я була на час-годину такою ясною, як ти тепер». – «Посестро, голос твій мене лякає! Скажи по правді! Мій Трістан умер?!» «Ізольдо Злотокоса, бог розсудить, чий був Трістан, чи твій, чи, може, мій, та бути з ним аж до його сконання дісталося-таки мені самій. Ти не привезла чорного вітрила, не жалібна – ясна твоя краса, та милий в гріб не ляже непокритий, – його покриє чорная коса». [21.07.1912. К[утаїс]] Примітки Джерело : Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 2, с. 97 – 104. Вперше надруковано у ЛНВ, 1913, кн. 1, стор. 24 – 28. Чорновий автограф (ІЛІШ, ф. 2, № 741) має підзаголовок французькою мовою («Iseult-aux-blanches mains»). У чорновому автографі закреслено строфи 2 і 3 в розділі 3, а також передостанню строфу в розділі 6. Чистовий автограф (ІЛІШ, ф. 2, № 740) ідентичний в першодруком. Датується за чорновим автографом. Подається за першодруком. Моргана, Мерлін, Урганда – герої середньовічних рицарських романів, чарівники. Поеми Перша | Попередня | Перелік | Наступна | Остання Всі твори Перший твір | Попередній твір | Перелік | Наступний твір | Останній твір Всі писання Перше писання | Попереднє | Перелік | Наступне | Останнє писання |