Вірші / поза збірками

Казка про Оха-чародія

В тридев'ятім славнім царстві,

де колись був цар Горох,

є тепер на господарстві

мудрий пан, вельможний Ох.

Сам той Ох на корх заввишки,

а на сажень борода,

знає край і вдовж і вширшки,

і кому яка біда.

Чи хто правий, чи неправий,

чи хто прийде сам, чи вдвох, –

всіх приймав пан ласкавий,

тільки треба мовить: «Ох!»

На зеленому горбочку

спершу він людей приймав,

потім сів у холодочку,

звідти голос подавав.

А як з ранку та й до ранку

стали люди обридать,

Ох зробив собі землянку,

Оха більше не видать.

Але хто те місце знає,

де трухлявий пень і мох,

той приходить і волає

або й тихо каже: «Ох!»

Хоч би навіть ненароком

теє «ох!» промовив ти,

знай, що вилізе те боком, –

воріття вже не знайти!

Бо затягне з головою

трясовиця мохова

і з душею, ще живою,

під землею похова.

Під землею ж там – палати,

де вельможний Ох сидить,

гарні, пишнії кімнати,

срібло-злото скрізь ряхтить;

дорогії самоцвіти,

наче зорі, миготять,

скрізь заморські дивні квіти,

по клітках пташки сидять;

золотії грають рибки

в кришталевих скриньочках;

і ведмеді ходять дибки

в рукавичках, жупанках.

Враз тебе там обморочать

блиск і пахощі міцні,

попугаї заторочать

приказки якісь дивні.

І безглузді очі втупить

в тебе рибка, мов чига…

Тут ведмедів гурт обступить,

кожен лапу простяга, –

той бере тебе за руку,

той торкає за плече;

боронь боже ворухнутись! –

кров одразу потече.

Бо крізь білі рукавички

враз проб'ються пазурі

гачкуваті, мов гаплички, –

так і вп'ються, мов щурі.

Тож, коли вже раз попався, –

наче в пастку бідна миш, –

то сиди, мов прикувався,

не рушай, мовчи та диш!

Вийде Ох: «Вітай в гостині!

Чи волієш нам служить?

Чи волієш, може, нині

головою наложить?»

Скажеш: «Я служить не згоден», –

зараз цок тебе в лобок,

якщо ти носить не годен

рукавички й жупанок.

Стань на службу –

подарують рукавички й жупанець,

привітають, пошанують, –

тільки ж там тобі й кінець!

Вічно будеш пробувати

у підземному дворі,

більш тобі вже не видати

ані сонця, ні зорі.

Де торкнешся – всюди брами,

під замком та під ключем…

Десь далеко хтось часами

озивається плачем.

Спів на плач відповідає,

плач на спів, так без кінця…

Кажуть, бранка там ридає,

жде юнака-молодця;

коло неї там Жар-птиця

співом душу потіша,

та сумна міцна темниця,

смутна в дівчини душа.

Якби хтів їй волю дати

хто з хоробрих юнаків,

мусить перше розрубати

сімдесят ще й сім замків…

Вже вам казка обридав?

Що ж! хто має кладенець,

хай замки ті розрубає, –

буде казочці кінець!

[7.03.1906]

Примітки

Джерело : Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 1, с. 330 – 333.

Вперше надруковано в журн. «Молода Україна», 1912, № 4, стор. 16 – 19.

Автограф – ІЛІШ, ф. 2, № 658 (чорновий), має заголовок «Казка про Оха-чудотвора». Чистовий автограф – ЦНБ АН УРСР, ф. X, № 11. В чорновому автографі закреслено вісімнадцяту строфу.

Дата в чорновому автографі – 7.03.1906 р.

Подається за першодруком.

Поза збірками

Перший вірш | Попередній вірш | Перелік | Наступний вірш | Останній вірш

Всі вірші

Перший вірш | Попередній вірш | Перелік | Наступний вірш | Останній вірш

Всі твори

Перший твір | Попередній твір | Перелік | Наступний твір | Останній твір

Всі писання

Перше писання | Попереднє | Перелік | Наступне | Останнє писання