Леся Українка – Йоганна, жінка Хусова

Світлиця в домі Хусовім уряджена no-східному, але з деяким грецько-римським впливом: в ній поставлено триклініум – три ліжка для бенкетів навколо круглого стола. Світлиця прибрана гарно, але видко, що покраси в ній давно не відновлялись і на всьому є слід не то що занедбання, а недостачі пильнування.

Хуса

(чоловік середнього віку, дуже чорнявий, кучерявий, кремезний, вираз обличчя у нього не лихий, але владний; увіходить заклопотаний і плеще кілька раз у долоні)

Гей, слуги! швидше! Хто з вас є? Сюди!

Увіходять: управитель дому, виночepпєць і кравчий.

Управитель

До розказу, мій пане!

(Вклоняється, за ним інших двоє вклоняються мовчки.)

Хуса

(до управителя)

Слухай, Сабо,

сьогодні в мене будуть гості з Рима,

високі родом гості! То пильнуй,

щоб тут усе було як слід.

(До кравчого.)

Наїдки

подай нам тут

(показує на триклініум)

по римському звичаю.

Пильнуй, щоб не було печені мало,

як отоді, коли був Анцій в гостях, –

се чистий сором був! Адже ти знаєш,

що в Римі всі їдять багато м'яса?

Щоб скілька перемін було! Ти тямиш?

Кравчий вклоняється.

А поливка до риби щоб була

така, як отоді, коли сам претор

до мене завітав з тетрархом. Претор

хвалив її, я пам'ятаю.

Кравчий

(збентежено)

Пане,

такої поливки ми не зготуєм…

Хуса

(суворо)

Чому?

Кравчий

То вміє тільки наша пані…

Хуса

Так що ж? Піди до матері моєї і

попроси її…

Кравчий

(ще більше збентежений)

Не паніматка,

іно дружина владаря мого

тоді те готувала, по-саронськи,

як з дому ще навчена…

Хуса

(суворо)

Замовчи!

(До виночерпця.)

Не забувай, що треба подавати

фіали грецькі та етруські вази,

а з наських подаси лиш того кубка,

що з яшми – він оправний в чорнім сріблі.

Виночерпець

(падає навколішки і здіймає благально руки до Хуси)

Хай не гнівиться пан мій велеможний

на пса нікчемного, на марний порох!..

Немає кубка з яшми!

Хуса

(грізно)

Як нема?

Хіба хто вкрав? Я злодія знайду

хоч під землею!

Виночерпець

(падає ницьма)

Ох, мій гідний пане,

не вкрадено його…

Хуса

То ти розбив?!

(Хоче вдарити його ногою.)

Виночерпець

(захищаючи голову руками)

Ні, пане, ні! Взяла твоя дружина…

То з посагу її…

Хуса

(одвертається, глухо)

Іди з очей!

Виночерпець виходить як побитий.

Хуса

(до управителя)

Тут маєш застелити килими,

жовтогарячі, крокосом заткані.

Управитель

(тремтячи)

Продано килими…

Хуса

(трохи вагаючись питати)

Хто їх продав?

Управитель

О, зглянься над рабом твоїм, владарю!

Май ласку, не вели відповідати!

(Складає долоні й покірно схиляє голову.)

Сам відаєш, чиї то килими…

(Замовкає.)

Хуса

(киває йому рукою, що розмова скінчена)

Іди, проси прийти до мене матір.

Управитель виходить, за ним кравчий. Хуса похмурий, роздратований проходжується по світлиці нерівним кроком, посіпуючи випещену бороду і відпихаючи ногою стільці тощо, коли трапляються йому на дорозі.

Незабаром увіходить Mелхола, дуже стара жінка; її ведуть попід руки дві рабині.

Mелхола

(до Хуси)

Чого ти старощі мої турбуєш?

Ти, Хусо, міг би й сам прийти до мене.

Вже надто запанів… Я не хотіла

рабам лихого прикладу давати,

а то б і не прийшла…

(Далі воркоче щось невиразне. Рабині садовлять її на низьке крісло з подушкою.)

Хуса

Пробач, матусю,

я не для себе турбував тебе.

Сьогодні, бач, гостей я сподіваюсь….

Mелхола

(недочуваючи)

Га? Що ти кажеш?

Хуса

(голосніше)

Жду гостей сьогодні!

Mелхола

(воркотливо)

Так що ж мені до того? Ждеш, то жди…

Хуса

(подає знак рабиням, щоб вийшли, ті виходять. Хуса сідає коло ніг материних, на малій скамничці)

Матусю, ти ж тепер в моєму домі

єдина господиня…

Mелхола

(непривітно)

Ба! Тепер!..

А чи воно годилося, щоб тута

молодша надо мною старшувала?

Що заробив, те й маєш. Розпустив

кохану жіночку – оце ж і дяка

від молодої господині. Бачиш:

тепер ти ні вдовець, ні молодець…

Як жінка десь повіялась на безвість,

то мати знов «єдина господиня»…

Чи то ж воно надовго?

Хуса

Не картай.

Доволі з мене й так…

Mелхола

Егеж… доволі…

Як я тобі казала: одружись

тут, в Галілеї; хай і небагата,

хай не шляхетна буде, та покірна…

Хуса

Я взяв її не за саме багатство,

не за самий і рід.

Mелхола

Та знаю, знаю, –

понадився на ту саронську вроду;

але ж та врода, як саронська рожа, –

розквітне на зорі, а вже в полудні

осиплеться…

Хуса

Лишім про се, матусю…

Я, власне, хтів тепер тебе просити,

щоб помогла мені гостей вітати.

Mелхола

Та що ж воно за гості? звідки?

Хуса

З Рима.

Високородний Публій і дружина.

Mелхола

Не знаю я таких.

Хуса

Почесні гості!

Він родич преторові…

Mелхола

Він римлянин?

Хуса

Авжеж, матусю.

Mелхола

І вона римлянка?

Хуса

(трохи нетерпляче)

Та певна річ!

Mелхола

Не розумію, Хусо,

що мала б я робити з тими гістьми!

Хуса

Та що ж тут розуміти? – привітати,

віддати їм належну шану, й годі.

Mелхола

Хіба ти сам без мене не потрапиш?

Хуса

Коли б то Публій сам прибув, без жінки,

то вже ж я б сам прийняв його. На лихо,

я запросив його з жоною.

Mелхола

Нащо?

Хуса

Бо Публій сам не так мені потрібен,

як горда Марція, його жона, –

вона з родини цезаря і має

велику силу там, у Палатині.

Mелхола

Де?

Хуса

В Палатині.

Mелхола

Що воно за місто?

Хуса

Та то не місто – цезарські палати!

Mелхола

Далеко?

Хуса

В Римі!

Mелхола

Та чого кричиш?

Я чую… Ну, якісь палати в Римі.

Так що мені до того?

Хуса

(знизує плечима; нишком)

От нещастя!

(Голосно.)

Ну, бачиш, Марція…

Mелхола

Хто?

Хуса

Тая гостя,

що буде в нас сьогодні…

Mелхола

Та римлянка?

Хуса

(ще голосніше)

Егеж, римлянка. Так вона про мене

замовить слово цезареві може,

коли я догоджу їй.

Mелхола

Догоджай.

Хуса кусає губи і одвертається від матері.

Mелхола

(трохи лагідніше)

Коли вже я потрібна тій римлянці,

то може на жіночу половину

прийти до мене, я не бороню.

А тут мені сидіти не пристало.

Хуса

Матусю, се ж ніяк не випадає!

В римлян то звичай, що коли подружжя

приходить вкупі, то й вітати треба

обох укупі.

Mелхола

Ну, й вітай їх сам,

чи нарізно, чи вкупі, як там хочеш…

Хуса

Матусю, та чи я ж тобі не син,

що ти мені допомогти не хочеш?

Невже тобі так тяжко привітати

моїх гостей? Я ж не прошу багато.

Ну, вийди їм назустріч, уклонися,

промов до Марції якийсь привіт…

Mелхола

Та я ж по-їхньому не вмію.

Хуса

Байка!

Промов по-нашому, а я приставлю

таку рабиню, що по-римськи вміє,

вона твої слова перетовмачить.

Вже ж гості вибачать старій людині,

що інших мов, крім рідної, не знає.

Я тільки про одно тебе прошу:

при гостях не кажи на мене Хуса,

зови мене Хузаном, – се по-римськи.

Mелхола

(силкується встати, гнівно трясе головою)

А се ще що за новина – «Хузан»?

Твій батько звався Хусою, і сина

на честь йому я нарекла так само!

То ти свого зрікаєшся імення

для римських заволок?!

Хуса

Матусю, слухай…

Mелхола

І слухати не хочу!.. Гей, рабині!

Рабині, гей!.. Куди ти їх послав?

(Плеще в долоні. Увіходять рабині, беруть її попід руки, підводять.)

Хуса

Хай буде так, як хочеш. Мамо, слухай,

ти тільки привітай, побудь хвилину

тут з нами при столі…

Mелхола

Я маю їсти

з невірними?! Ні, сину, я стара,

щоб мала звичай батьківський ламати.

(До рабинь.)

Ведіть мене!

(Виходить з рабинями.)

Хуса

От, кара божа з нею!

(Плеще в долоні.)

Увіходить управитель.

Поклич мені Сабіну.

Управитель іде.

За хвилину ввіходить Сабіна, молода, гарна рабиня-самаритянка, убрана на грецько-римський лад, і мовчки спиняється в порога.

Хуса

(до Сабіни)

От що, слухай…

Сьогодні в мене будуть гості a Рима,

поважні і потрібні, – розумієш?

Сабіна

(хизуючись, з усмішкою)

Сабіна розуміє все, що треба,

чого ж не треба, то не розуміє.

Хуса

(трохи прояснів)

Отак і слід. То тих гостей я хочу

вітати якнайкраще.

Сабіна

Буде Публій

І Марція, жона його?

Хуса

Ти знаєш?

Сабіна

Сабіна знає все.

Хуса

То, може, знає,

що я хотів би Марції вгодити?

Сабіна

(помалу, з притиском)

Сабіна знає все.

Хуса

(трохи сп'ятився від її тону)

Гаразд, гаразд!

Я хочу Марцію прийняти гідно,

як то належить станові її

і родові. У мене паніматка

стара вже і не може тим трудитись.

(Сабіна іронічно всміхається, Хуса вдає, що того не бачить.)

Тим часом не приходиться вітати

матрону римську в домі без жіноцтва.

Ти розумієш?

Сабіна

Так, я розумію:

хоч, кажуть, муж є голова жоні,

та голові без тіла трудна рада.

Хуса

(суворо)

Сьогодні я до жартів не охочий –

завваж собі.

Сабіна з удаваною покорою схиляє голову.

Візьми найкраще вбрання,

оте, що я привіз тобі з Сідона,

причепурись, бо Марцію вітати

сьогодні маєш ти.

Сабіна

Твоя рабиня

шляхетну гостю має привітати?

Хуса

Не потребуєм їй того казати,

що ти рабиня. Назову тебе

сестрою.

Сабіна

Публій дуже добре знає,

що ти сестри не маєш.

Хуса

Ну, нехай

своячкою чи кревною якою,

сама там вигадай.

Сабіна

Якби жоною,

було б для Марції найвідповідніш.

Хуса

Для Марції?

Сабіна дивиться на нього скоса з-під спущених вій.

Я раз казав, Сабіно, –

доволі жартів!

Сабіна

(стиха, знов з притиском)

Може, се й не жарт.

Хуса

(шпарко, з бистрим поглядом на Сабіну)

Я не вдівець. І Публій теє знає…

Сабіна

Що знає?

Хуса

Що не ти мені жона…

Сабіна

(сміливіше, впадаючи в річ)

Що так було! А доки має бути

невірній жінці вірним чоловік?

Не знає наш закон розлучних листів?

Коли гостей так трудно одурити,

то хай їх справжня друга жінка прийме.

Хуса

Сабіно, ти, здається, вже забула,

що ти рабиня?

Сабіна

(з удаваним раболіпством)

Панові своєму

рабиня дякує, що нагадав їй,

хто він і хто вона. Тепер я тямлю,

що не мені, затоптаній ганчірці,

гостей шляхетних пристоїть вітати.

Мій пан хотів собі пожартувати

з рабині. Вдатний жарт!

(Сміється фальшивим сміхом.)

Хай пан дозволить

піти рабині знову до роботи,

бо, може, вернеться з дороги пані,

то ще мене за лінощі скарає.

(Не ждучи відповіді, подається йти.)

Хуса

Стій!

Сабіна спиняється.

Я… я ще подумаю про те,

що ти казала.

Сабіна

Часу є доволі,

тож Марція прибуде аж опівдні.

Хуса

(дратуючись)

Я маю думати про се тепер?!

Сабіна

(спокійно)

Я маю Марцію вітати завтра?

Хуса

Ні, ти її сьогодні привітаєш!

Сабіна

Сьогодні ж має й думання скінчитись.

Хуса

Ти вже мені розписуєш закони?

А знаєш ти, що я тобі закон?

Що я тебе скарати смертю

можу за непокірність?

Сабіна

(низенько вклоняється)

Панська воля й божа!

Але рабиня мертва привітати

гостей твоїх не зможе, і матрона

не матиме належної пошани.

Хуса

(дивиться пильно Сабіні в вічі, вона твердо видержує його погляд. Він відступає і, ходячи по світлиці, говорить немов сам до себе.)

Ні, се нечувано… Якась рабиня…

Наложниця… непевного коліна…

Простачка родом…

Сабіна

Ірод, наш тетрарх, –

нехай йому господь продовжить віку! –

походить від рабині, кажуть люди.

Хуса

Але його жона царської крові!

Сабіна

Мій владар чей же у царі не важить?

Хуса

(спиняється, зумівшись)

Ти розумієш те, що ти сказала?

Сабіна

(з явною насмішкою в голосі, але з наївним виразом обличчя)

Сабіна розуміє все, що треба,

чого ж не треба, то не розуміє.

Хуса

(нишком, з острахом)

Єхидна самарійська!..

Увіходить раб.

Раб

Можний пане!

(Замовк.)

Хуса

Чого тобі?

Раб

Там пані прибула…

Хуса

Хто? Марція?

(Заметушився.)

Раб

Ні…

Хуса

Хто ж?

Раб

То… наша пані…

Дружина мого пана…

Хуса

Як?!.

Раб

(падає на коліна)

Благаю!

Не покарай свого раба!

Хуса

(зміняє раптом гнівний тон на холодно-спокійний)

Устань.

Скажи, що жду її у цій світлиці.

(До Сабіни.)

Ти можеш відійти.

Раб і Сабіна виходять.

Увіходить Йоганна, ще молода жінка, з слідами неабиякої вроди, але дочасно змарніла; убрана вбого, буйні коси, мідяного кольору з золотистими полисками, прикриті простим сільським покривалом. Вона спиняється у порога.

Хуса

(непривітно)

То ти вернулась?

Йоганна

(тихо, покірно, але з захованням гідності)

Так, я вернулася.

Хуса

А де ж твій тесля?

Йоганна

Його розп'ято. Ти хіба не знаєш?

Хуса

Ага, достукався!..

Пауза.

І ти так певна,

що я тебе прийму?

Йоганна

Моя повинність –

вернутися до тебе, а прийняти

чи не прийняти жінку – сам ти зважиш.

Хуса

Як ти сьогодні дбаєш про повинність!

Про що ж тоді ти дбала, як побігла

за назаретським теслею?

Йоганна

Я, Хусо,

повинності й тоді не забувала.

Хуса

Нівроку, бачу, стала жартівлива!

Сього давніш не знав я за тобою!

Йоганна

Вір чи не вір – я все тобі скажу:

примусила мене повинність вища

лишити дім мій і тебе.

Хуса

Що плещеш?

Яка ж то в жінки є повинність вища,

ніж вірність мужові?

Йоганна

Я не ламала

ніколи вірності.

Хуса

Ти ще глузуєш?!

Ти думаєш, що я зовсім дурний?

Який же чоловік повірить жінці,

що нібито вона ходила чесно,

коли вона ганяла по світах

за молодим іще і непоганим,

проречистим, облесливим пророком?

Адже се так? Для тебе ж він – пророк?

Йоганна

Що він для мене – висловить несила.

Хуса

(люто)

Безличниця!!

Йоганна

Ні, Хусо, не лютуй.

Я певна, що якби ти сам був з нами,

ти мусив би…

Хуса

О, справді, дуже шкода,

що не було мене там межи вами!

Йоганна

Я знаю, трудно вірити чесноті

в зрадливім нашім світі, але там,

в тім світі, звідки я тепер приходжу…

Хуса

То се ти з того світу прибула,

як Самуїл-пророк? Моторна з тебе!

Йоганна

(смутно і спокійно, хоч видимо ображена)

Даремне, Хусо, ти глузуєш з мене, –

сього від тебе я не заробила.

Хуса

Не заробила?! Я тобі скажу,

чого ти заробила! от чого:

прилюдно буть побитою камінням!

Ти перелюбниця!

Йоганна

(складає руки на грудях і випростується одважно)

Каменувати

мене ти можеш, та не маєш за що,

бо я ніколи не жила так чисто,

так чесно, навіть свято, як сей рік.

Хуса

Тиняючись по світу як повія?

Утікши, наче злодійка, з господи?

Йоганна

Не бувши злодійкою, я могла б

узяти з дому вдесятеро більше,

ніж я взяла; та я не хтіла брати

нічого, крім того, що залишилось

у тебе з мого посагу.

Хуса

А, так?

То ти мені ще й очі вибиваєш

своїм багатством?

Йоганна

Хусо, я навчилась

таку складати ціну всім багатствам,

як пороху, що в нас попід ногами.

Хуса

Се хто ж тебе навчив? Отой пророк?

Йоганна мовчки потакує головою.

Проте ж він сам не жив по тій науці,

бо підмовляв чужих жінок тікати

не з голими руками.

Йоганна

Чоловіче!

До мене він і слова не промовив,

щоб я пішла за ним!

Хуса

Чого ж ти йшла?

Йоганна

Я раз почула, як він говорив,

що лиси нори мають, птахи – гнізда,

йому ж нема де в світі прихилитись.

І я вже не могла в палатах жити,

в добрі, в догоді, – я пішла за ним.

Своїм достатком я йому служила

і всій його громаді помагала,

щоб міг він мати скрізь собі притулок,

щоб голоду і холоду не знав,

щоб мав гурток прихильних коло себе,

мандруючи між людом непривітним.

Було б і гріх покинути його!

То ж він мене зцілив, як я лежала

на смертнім ложі!

Хуса

От, велике щастя!

Нехай би ти була тоді сконала,

ніж мала осоромити мене!

Йоганна

(з глибокою певністю в голосі)

Я сорома нікому не придбала,

ані тобі, ані самій собі.

Хуса

(подивившись пильно на неї)

Ну, добре, – він для тебе був пророком,

чи там уже не знаю чим. А ти?

Чим ти була для нього?

Йоганна

Я – нічим.

Хуса

По-твоєму, і в се я мушу вірить,

що так-таки нічого ти не мала

за всі твої послуги?

Йоганна

Ні, Хузане,

сього я не кажу. Свою науку

він уділяв усім, і нам, жінкам,

не боронив стояти близько й слухать.

(Щиро.)

І чом ти не схотів піти до нього,

як він людей навчав у Галілеї?

Він світ новий словами відкривав!

Світ правди, і добра, й любові, й волі,

Хузане, волі!

Хуса

От чого бракує

вродливим жіночкам!

Йоганна

(охолонувши, стримано)

Не тої волі,

що ти гадаєш. Він нам говорив

про царство боже, де пресвітлі люди

уже не женяться й не віддаються,

де кожна жінка нічия.

Хуса

(з'їдливо)

А спільна?

Йоганна поглядом проймаючого докору дивиться мовчки на Хусу, так що той сп'ятився.

Йоганна

(після мовчання)

Хузане, дай мені розлучний лист.

Хуса

(хоче якось завернути далеко зайшлу розмову)

То ти за сим прийшла?

Йоганна

Ні, не за сим.

Верталась я додому, до дружини,

несла я щиру сповідь, без облуди,

я думала: «Повірить! зрозуміє!»

А ти для мене маєш тільки глум,

зневагу, неймовірність… Я прошу

розлучного листа.

Хуса

Сього, либонь,

ти теж навчилася в свого пророка,

що жінка має право вимагати

розлучного листа за леда-слово?

Йоганна

(хапається за голову, мов ударена спогадом)

Як я могла забути?!. Тож Учитель

наказував повік не розлучатись,

хіба що зрада станеться…

Хуса

От, бачиш!

Ти, значить, зрадила мене, що хочеш

розлуку брати? Ти сама признала

свою провину!

Йоганна

(схиляється перед ним)

Ні, мій мужу й пане,

прошу тебе, забудь мені те слово, –

з твоєї волі я повік не вийду.

Хуса

(глузливо)

Хіба що знову з'явиться пророк?

Йоганна

(лагідно)

Тоді вже ми за ним обоє підем,

бо царство боже на землі настане,

як він удруге прийде.

Хуса

А, ти ждеш?

Йоганна

(смутно)

Не знаю, чи діжду жива… казали

багато наших, що до них приходив…

І в Галілею кликав… Я верталась

в надії, що його хоч раз побачу,

ходила всюди по його слідах…

і не побачила…

Хуса

Тоді згадала,

що є ще тута десь твій чоловік,

то час уже йому на шию сісти,

проциндривши весь посаг свій?

Йоганна

Хузане!!

Хуса

А се ще що за норови? Вгамуйся

і рада будь, що не тягну тебе

на суд за марнотратство і перелюб,

а покриваю все для честі дому!

І ти повинна честі тій служити,

як накажу тобі.

Йоганна

(пригноблена)

Покірна буду.

Хуса

Так от: доволі теревені править,

іди, передягнись, бо гості будуть:

з жоною Публій. Поспішай, бо хутко

прибути можуть.

Йоганна

Може б, ти дозволив

мені до них сьогодні не виходить?

Хуса

(владно)

Hi в якім разі! Маєш їх вітати

якнайгречніше. Швидше йди вдягайся,

а то ще так тебе й застануть в рам'ї.

Йоганна

Я маю тільки сю одну одежу.

Хуса

Туди до лиха! От ще біснувата!..

(Плеще в долоні.)

Увіходить раб.

Поклич Сабіну!

Ледве раб виходить за двері, Сабіна з'являється.

Хуса

(до неї)

Звідки ти прийшла?

Сабіна

В десятій хаті я крутила жорна.

Хуса

(суворо глянувши на неї)

Іди і зараз принеси для пані

свою одежу, тільки щонайкращу.

Сабіна

Я кращої не маю над оту,

що владар мій своїй рабині справив,

але вона пристала б і цариці,

бо владар сам замовив тії шати,

поїхавши навмисне до Сідона,

а владар знається на речах.

Йоганна

Хусо,

чи правда се?

Хуса

Авжеж, убрання гарне.

А втім, сама побачиш.

(До Сабіни.)

Принеси.

Сабіна виходить.

Йоганна

Не про красу одежі я питала, –

ти ж розумієш, Хусо.

Хуса

Я не хочу

нічого розуміти, а тобі

мене допитуватись не пристало.

Ти одіж продала, для кого хтіла,

а я купив, кому хотів. Тепер же

повинна б ти мені ще й бути вдячна,

бо маєш в чому вийти до гостей, –

вони ж не знатимуть, що то з рабині.

Прикраси в тебе є?

Йоганна

Нема нічого.

Хуса

То йди до матері та попроси

у неї перли, діадему, персні,

заушниці, обручки й пояс.

Чуєш? Чому ж не йдеш?

Йоганна

(благаючи)

Хузане, не примушуй

мене покрас у матері просити!

Хуса

А в кого ж їх просити? Може, бігти

десь по сусідах позичати? Зараз

іди до матері!

Йоганна йде, як на муку.

Сабіна

(приносить одежу)

Ось, пане, одіж.

(Хоче йти.)

Хуса

Стривай, поможеш пані зачесатись

по-римському.

Сабіна

Нехай звелить мій пан

мені крутити жорна, кіз доїти,

носити воду, – все те буде легше,

аніж прислужницею бути в пані.

Хуса

Чого ж се так? Хіба вона лиха?

Сабіна

Господь не допустив.

Хуса

То й не видумуй.

Я не на те учу рабинь по-римськи,

щоб потім їх скотарками робити.

(Підходить, бере її за підборіддя і підводить їй похилене обличчя вгору.)

Се ти лиха за одіж? Не журися!

Я кращу справлю!

(Пригортає її.)

Сабіна

(злегка пручається, поглядаючи на двері)

Шкода втрати, пане,

бо є кому тепер гостей вітати

і без твоєї слугівниці.

Хуса

(усміхається)

От що!

Ба з того вже тепер ніхто не винен!

Се ж, може, й краще. Ти збулась клопоту,

та й я вже думати не потребую.

І вір мені, що се далеко ліпше –

такою буть рабинею, як ти,

ніж панею такою, як Йоганна.

Сабіна

Мені про те не личить розважати,

бо хто ж така твоя рабиня? Пан мій

все краще знає. Пан мій сам воліє

приставником тетрархові служити,

ніж бути на тетрарховому місці.

То божа воля – треба їй коритись.

Хуса

Сабіно! Гей, не будь така лукава!

Не доведе тебе се до добра!

Сабіна

Хіба твоя рабиня що сказала?

Міряються поглядами. Увіходить Йоганна, бліда як смерть, у руках у неї покраси.

Хуса

(до Йоганни)

Все є? Гаразд. Тепер іди вбирайся.

Сабіно, поможи.

Йоганна

(тихо)

Я сама…

Хуса

А я кажу – Сабіна хай поможе,

бо ти ж сама, либонь, того не знаєш,

яка тепера поведінка в Римі

на зачіски. А Марція вже звісно

доглядиться, якщо не до ладу

в уборах буде, – я ж того не хочу,

щоб нас почесна гостя осудила.

Сабіна

(до Йоганни, облесливо)

Нехай дозволить владарка покласти

крихіточку їй фарби на обличчя,

бо трішечки здороження помітно.

Твоя рабиня вже доложить хисту:

всі зморщечки отут попри очицях,

навколо вустоньків і між брівками

чудово замалює, зробить церу

таку свіженьку, як була колись!

Йоганна

(неживим голосом)

Ходім; роби, що хочеш.

Хуса

Тільки швидше!

Йоганна виходить, за нею Сабіна з одежею.

Раб

(з'являється на порозі)

Прибув високородний Публій в гості!

Хуса

З дружиною?

Раб

Сам, без жони прибув.

Хуса

(стиха до себе, заклопотаний)

Що за притичина?..

Раб тим часом розсовує запони, що закривали середній вхід до кімнати; одкриваються сіни й видко, як у них вступає знадвору Публій. Він ще молодий чоловік, але поважний рухами й виразом обличчя; тога на ньому так уложена, як личить людині значно старішій, – широкими заломами і спущена в подолі низько, мало не до п'ят.

Публій

(ще з сіней)

Здоров, Хузане!

Хуса

(кидається йому назустріч)

Щасливий надмір, що тебе вітаю!

(Веде Публія за руку до порога світлиці, на порозі випускає руку, вклоняється й пропускає гостя наперед, роблячи руками рухи люб'язного запрохування. Потім, посадовивши Публія на кріслі, сам сідає напроти нього на дзиглику.)

Чому ж твоя високородна пані

мене, свого раба, не вшанувала,

як намірялась?

Публій

(по хвилі помислу)

Гм… скажу по правді,

ми вибрались удвох, але жона

лишилась там, коло міської брами.

Хуса

(стурбовано)

Чого? Що сталося?

Публій

Нічого ніби,

та ми в дорозі поговір почули,

то Марція й наважилась пождати,

поки я дам їй знати, чи годиться

сюди прибути їй.

Хуса

(удає, що нічого не догадується)

Та що ж таке?

Який же поговір? З якої речі?

Публій

Я, власне, й на хвилину не повірив.

Та хоч би навіть і була в тім правда,

я на приватні речі не вважаю;

але моя жона, як сам ти знаєш,

сувора звичаєм. Воно то правда,

що жінці, ще й матроні, випадає

на кожний крок свій уважати пильно.

Хуса

Запевне так. Та я ж би не насміливсь

таку поважну гостю наражати

на щось їй не приймовне.

Публій

Отож-то.

Я сам їй се казав. Проте не вмовив –

лишилася-таки пождати звістки.

Хуса

Яка ж їй саме звістка пожадана?

Я вмить пошлю до пані скорохода

з відповіддю, аби я знав питання.

Публій

(помалу, неохоче)

В дорозі нам наклепано, що ніби

твоя жона покинула господу

і подалась на безвість, а що ти

розлуку ніби маєш брати з нею

і… Ні, сього не випадає мовить…

Хуса

Прошу тебе, доказуй все до краю.

Публій

Що ніби розпаношилась у тебе

якась рабиня і що ту рабиню

наважився ти взяти за дружину!

Хуса

(сплескує руками)

Нечувано! Які безчільні брехні!

Хоч би крихітка правди! Ну вже й люди!.

Моя жона здоров'ям занепала

і їздила до батька у Сарон,

на купелі з квіток, бо їй ті ліки

надзвичай помічні. Але ж тепера

моя жона вже дома й до послуги

твоїй пречесній пані. Чи дозволиш

гонця послати?

Публій

(потакує головою)

Будь ласкавий.

Хуса

(плеще в долоні і з нетерплячки йде сам назустріч рабові в сіни. До раба, що в сінях)

Миттю

пошли Габала до міської брами,

хай скаже Марції високородній:

«Хузанова жона, Йоганна, просить

шановну гостю в дім свій завітати».

Публій

(голосно озивається, не встаючи)

Додай, що Публій радить не баритись.

Хуса

(до раба)

Ти чув? Нехай Габал біжить щодуху!

(Вертається до Публія.)

Моя жона ще й знов захорувала б,

якби шановна Марція і справді

обом нам завдала такого жалю,

з дороги завернувшися додому.

Я сам не знаю, що було б зо мною, –

таку високу честь і так втеряти!

Публій

Я розумію, що гостинність ваша

була б уражена, але про честь

нема що говорити, бо приставник

тетрарховий – сам чималий вельможець.

Хуса

Не так, мій гідний гостю. Найчільніший

провінціал зрівнятися не може

з тим, хто зоветься «римський громадянин», –

а ти ж при тому й іншу гідність маєш.

Моя жона не простого коліна,

та все ж вона сама те добре тямить,

яке належить місце їй при тій,

хто всіх матрон переважає родом.

Публій

На жаль, не всі у вас тут в Палестині

шанують римське ймення. Є такі,

що раді б згладити його зо світу.

Хуса

Яке безумство!

Публій

І, що найприкріше, –

такі думки живуть у головах,

що начебто повинні буть світліші,

ніж голови поспільські.

Хуса

Ох, на жаль,

на сором Палестині, сьому правда!

(Присувається ближче до Публія і говорить тихше.)

По приязні признаюся тобі:

мені ті люди труять пробування

попри особі нашого тетрарха –

нехай йому господь продовжить віку! –

Звичайно, він їх збутися не може,

бо то все родичі його дружини –

хай бог її удержить при здоров'ї! –

А ті ніяк забутися не можуть,

що з них колись були царі тутешні.

Отож мій владар мусить їх терпіти,

хоч жаль дивитись, як вони снують

навколо нього павутиння злості

і замислів злочинних. Страх бере

за розум і чесноту мого пана,

коли такі тарантули отрутні

домують вкупі з ним безперестанку.

Публій

Се справді товариство не найліпше

для вірного підданця Риму. Цезар,

либонь, загоджений не був би з того,

якби довідався.

Хуса

Се я сказав тобі

по приязні, як річ приватну.

Публій

(немов не почувши останніх слів Хуси, зміняє розмову)

А тут у вас у Галілеї – гарно!

Далеко придобніше, ніж в Юдеї.

Так якось зелено, – гаї та луки,

і гори не такі сумні та голі.

Моя жона побачила за містом

чиюсь маленьку віллу – несогіршу –

і мовила: «Отут би я жила, –

се наче Тускулум».

Хуса

(удає надзвичайну радість)

Яке се щастя!

Я можу зараз волю ту вволити,

бо вілла та моя! Благати буду

твою дружину – в дар її прийняти.

О, се ж мене навіки ущасливить!

Публій

Не буду відмовлятися за жінку,

либонь, вона сама прибуде хутко.

Скороход Габал

(вбігає задиханий)

Високородна Марція зволила

вже рушити до двору мого пана!

Хуса

(Габалові)

Звісти мою жону.

Габал виходить.

(До Публія.)

Вона тепера

моїй матусі дещо помагає:

старенька вже нездужає ходити,

а на рабинь спуститися не можна

у догляді за матір'ю.

Публій

Запевне.

Либонь, було сутужно без невістки

твоїй матусі?

Хуса

Ох, і не сказати!

Вони ж так любляться! Але матуся

вже згодилась терпіти, щоб Йоганна

порятувать могла своє здоров'я,

бо се ж конечна річ.

Публій

Авжеж, відомо!

Хуса

(встає)

Коли дозволиш, я піду назустріч

твоїй дружині.

Публій

Добре, вийдем разом.

Ідуть через сіни. Публій попереду, Хуса позаду. На ході Хуса шепоче до придверного раба: «Біжи до пані, – хай там поспішиться!»

Раб швидко подається.

Який час нема нікого, згодом увіходять Публій і Марція поруч, за ними Хуса. Марція немолода вже пані, обличчя суворого римського типу, рухи повільні, поводіння гордовите; одежа на їй уложена дуже майстерно; довга, дрібно-зафалдована стола, темна, шовкова, з довгими рукавами, з вузенькою, але чудово гаптованою лиштвою, тягнеться ззаду по землі на лікоть; на голові у пані покривало яснішої барви й тоншої тканки, ніж стола, притримане тоненькою діадемою старого золота. Крім сеї діадеми та ще коштовної камеї коло коміра – покрас на матроні ніяких. Волосся зачесане з мистецькою простотою, розділене проділом і попущене так, що покриває більшу частину лоба і спадає хвилястими кучерями од скронів на груди. Хуса, посадовивши гостей, сам не сідає.

Марція

(до Хуси)

А що ж се я не бачу господині?

Хуса

(ледве ховає свою безпорадність)

Вона от-от надійде привітати

осяйне щастя у твоїй особі.

Либонь, її затримала матуся.

Клопочеться Йоганна бідна з нею!

А ще й сама нездужала недавно…

Марція

(до Публія, трохи підводячись, мов хоче встати)

То, може, ми не в пору прибули?

Хуса

Хіба ж коли не в пору сонце сходить?! –

Та ось моя жона, твоя слугиня!

Увіходить Йоганна, розкішно вбрана: у сріблястій, прозорій, пишно вигаптуваній шовками одежі, у золотому поясі; старосвітські великі обручки на руках, внизу і вище ліктя, на пальцях скілька перснів з дорогим камінням, на шиї рясне перлове намисто, на голові сітка й штучний убір з золотих обручів, шпильок, гребінців; довгі заушниці звисають аж до сурелів. Обличчя дуже підмальоване, скидається на маску. Йоганна стає на порозі і мовчки низько вклоняється гостям. Публій встає їй назустріч, Марція лишається сидіти.

Публій

(до Йоганни)

Саронській квітці мій привіт! Я радий,

що рідний край вернув тобі здоров'я.

Йоганна дивиться на нього, не розуміючи.

Хуса

(пошепки їй)

Що ж ти мовчиш?

Йоганна

(безвиразно)

Вітаю, чесний пане.

(До Марції.)

Прошу пробачити твоїй слугині,

що не вспішилася тобі назустріч.

(Сідає коло Марції. Хуса сідає коло Публія.)

Публій

(обзирає Йоганну з голови до п'ят)

Се не дивниця, – ти роботу мала.

Публій

(до Марції)

От, розпитай лиш нашу господиню,

які то саме купелі з квіток

вона в Сароні мала, – може б, варто

поїхати й тобі туди на купіль,

адже Сарон уславився квітками.

Публій

Невже там тільки й слави, що квітки?

Публій

(з поглядом на Йоганну)

Ні, ще й саронського жіноцтва врода.

Марція

Жінки на сході, може, й непогані,

але, на жаль, вони збавляють вроду

надмірним малюванням, – вимагає

того від них, либонь, краєвий звичай.

Щоправда – фарби кращі тут, ніж в Римі.

В нас не вдали б ніяк такої барви.

(Показує на волосся Йоганни.)

Йоганна

Волосся я не фарбувала, пані.

Марція

Я, власне, не про те ж і говорила.

Лише завважила, що сеї барви

абиякий фарб'яр не може вдати,

та рідко де трапляється й в натурі.

Я тільки раз подібне щось вбачала

і то таки було – тут, в Палестині.

Хуса

(з ледве помітною тривогою)

Коли ж то саме трапилось, пречесна?

Марція

Недавно, сеї весни. На той час

були ми з мужем у Єрусалимі.

Я з нудів гинула у тому місті!

Знічев'я навіть згодилась дивитись

на те видовисько, як розпинали

якихсь там трьох злочинців.

Хуса

Як же пані

сподобалося теє?

Марція

Не цікаво.

Хоч, правда, я спізнилася на те,

як саме до хрестів їх прибивали,

застала вже, як висіли й конали.

Було людей при тому небагато, –

само простацтво; плакали, кричали.

То не видовисько, а просто бешкет!

(До Йоганни.)

І здумай, пані, у тому гурті

я жінку вгледіла з таким волоссям, –

але ж точнісінько! – як от у тебе.

Хуса каменіє з жаху. Йоганна дивиться просто в вічі Марції, але та спокійно править далі.

Була, напевне, барва натуральна,

бо то була простачка, а вони ж

коли й фарбують, то звичайно бридко,

от, чимсь таким рудим. А те волосся

було – нестеменісінько, як в тебе.

Обличчя я не бачила.

Хуса зітхає з полегшенням.

Бо жінка

лежала ницьма, розпростершись долі,

немов без пам'яті, а може, п'яна,

і всю її – волосся покривало,

як мідяним щитом. Один розп'ятий,

конаючи, щось крикнув, певне, з болю.

Тут жінка почала волосся рвати,

без крику, без ридання, так як мичку,

мов їй і не боліло. Скрізь навколо

його розносив вітер. Чиста шкода,

як тії люди вроди не шанують!

І що за дикий звичай – виявляти

так неподобно тугу?

(Завважає, що Йоганна відхилились і закрила очі з виразом глибокого страждання.)

Що з тобою?..

Тобі недобре?.. Дати камфори?

(Дістає з мішечка, що при поясі, шматочок камфори і дає понюхати Йоганні.)

Я ще з конвалії тут маю ліки.

Ось випий, се на серце дуже добре.

(Подає маленький слоїчок Йоганні, тая не бере й хитає головою, що не треба. Марція з ображеним видом хоче сховати слоїчок у мішечок.)

Коли не треба, я не накидаюсь…

Хуса

(суворо)

Йоганно, випий і подякуй пані!

(Бере з столика невеличку чарку, наливає ліки, взявши їх з поклоном від Марції, і подає Йоганні. Йоганна тремтячими руками бере чарку і випиває ліки.)

Марція

А що? Вже ліпше? Правда, помічне?

Хуса

(нахилившись до жінки, мов з уважності, шепоче грізно)

Та дякуй же !

Йоганна

(слабким голосом)

Я дякую… Вже ліпше…

Марція

(до Публія)

Се дивно, як тут всі бояться крові

і всяких мук! Згадати – зараз млості!

Публій

(до Хуси)

Цікавий, чим ви бавите народ?

Ні гладіаторських боїв, ні цирку,

ані театру навіть! Вряди-годи

когось там розіпнуть – ото і все?

Марція

Та й гарного нічого не вбачаю

у тих розп'яттях – витягнене тіло,

опухлі руки й ноги…

(До Йоганни, що знов має мучений вираз.)

Знов недобре?

Йоганна

(робить зусилля й гамує свою муку)

Щось… голова болить…

Марція

Яка ти квола!

А знаєш, то тобі ще, може, вадить,

що ти такі важкі покраси носиш.

Сей пояс кований – який тягар!

Або й такі обручки – се ж кайдани!

На голові десь півталанта злота, –

не дивно, що вона тобі болить.

Та й перли річ нелегка, я те знаю.

Се, певне, теж такий краєвий звичай?

Хвала богам, що в Римі вже немає

такої поведінки.

Хуса

(під час мови Марції з досади кусає губи)

Се матуся

її примусила отак убратись.

Звичайно, мати, як стара людина,

не розбирає, що в часи новітні

не можна звичаїв старих держати.

Я сам казав: навіщо се? Та мати

вражається, коли в її клейноди

невісточка кохана не вбереться.

(Показує на покраси.)

Се речі все, як бачиш, старосвітські.

Про тії перли є у нас в родині

переказ, що аж триста водолазів

втопилося, шукаючи їх в морі.

Марція

(придивляється до перлів, що на Йоганні)

Цікаво!.. Що ж, намисто непогане.

Хуса подає Йоганні знак очима, щоб віддала Марції намисто.

Йоганна

(здіймає намисто з шиї й подає з поклоном Марції)

Прошу, прийми на спомин про гостину.

Марція

(ледве гамує жадібну втіху, беручи перли. До Йоганни, значно привітніше, ніж досі)

Хоч я й не дуже в сих речах кохаюсь,

та пам'ятка від любої Йоганни,

хоч би яка, для мене завжди мила !

(Надіває намисто.)

Хуса

Вшануй, пречесна пані, і мене,

приятельки твоєї чоловіка,

зволи прийняти в дар від мене віллу,

що не здалась очам твоїм нікчемна.

Марція

(до Марції)

Ти пам'ятаєш? Там в гаю, за містом.

Марція

(спалахує радощами)

Ах, тую!.. Я не хочу ображати

гостинності твоєї, гречний пане.

Адже, по східному звичаю, гості

не сміють відмовлятись від дарунків,

бо то була б господарям образа?

Хуса

Авжеж, такий у нас ведеться звичай.

І я безмірно вдячний за уважність

до мене й до звичаїв мого люду.

Марція

Коли б же я могла надію мати,

що ми вас привітаємо у Римі!

Публій

Наш друг у Римі буде незабаром

в одній поважній справі.

Марція

Дуже мило!

(До Хуси.)

Конечне ж мусиш і Йоганну взяти, –

я покажу їй всі пишноти Риму!

Хуса

Чи варті ж ми такої шани, пані?

Публій

Я певен, що і в цезаря в палатах

саронську квітку не морози стрінуть.

Марція

(глянувши скоса на Публія, до Хуси)

Чи звідси видко мій новий маєток?

Хуса

Аякже! Тільки вийти у садок

та трошечки здійнятися по сходах, –

зовсім не прикрі сходи, запевняю! –

увесь маєток наче на долоні.

Зволиш піти?

Марція

Я залюбки.

Хуса

Йоганні

дозволь, шановна пані, тут лишитись,

їй ще несила сходити на гору.

Марція

Авжеж, авжеж, нехай щадить здоров'я!

(Завважаючи, що Публій наче думає лишитися з Йоганною, суворо глянула на нього.)

А що ж ти, Публію, хіба не йдеш?

Марція з Публіем виходять у садок, Хуса відстає від них. Чутно знадвору голос Марції: «Глянь, Публію, там озеро! Як гарно!»

Хуса

(шпарким, приглушеним голосом до Йоганни)

Я мало не забув тобі сказати…

Поклич… ні, краще йди сама в пекарню

і розкажи, як треба готувати

ту поливку до риби по-саронськи,

що ти колись для претора варила.

Наглянь, щоб там її не зопсували.

Се дуже важна річ!

Йоганна

Я допильную.

Хуса

Я Марцію вже якось тут забавлю,

поки ти справишся… Та слухай, жінко,

не будь як зварена! Се що за спосіб

гостей вітати? Слова не промовить!

Як вернешся, щоб я не бачив більше

тих погребових строїв. Чи ти чуєш?

Йоганна

Я чую.

Хуса

З Публієм гречніша будь,

та тільки так, щоб Марції не гнівать.

Йоганна

(хоче щось заперечити)

Я…

Хуса

(гнівним рухом перебиває їй)

Ну! Гляди мені – шануйся!

(Загрожує їй пальцем і поспішає в садок до гостей.)

Йоганна

(сама. Падає на коліна і здіймає руки)

Ой господи! Чи довго сеї муки?

Учителю! На що мене покинув?..

Коли ж те царство боже? Де ж воно?

Чи доживе душа моя до нього?..

Мовчазне, здавлене ридання без сліз потрясає все її тіло. Вона встає і, хитаючись, мов билина од вітру, виходить із світлиці.

3.06.1909

Примітки

Джерело : Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1976 р., т. 5, с. 158 – 200.

Вперше надруковано в журн. «Рідний край», 1909, № 32, стор. 4 – 11, і № 33, стор. 5 – 10. Тоді ж видано твір окремою відбиткою.

В архіві письменниці зберігаються чорновий автограф драматичного етюду (ІЛІШ, ф. 2, № 783) з окремими помітками, зробленими А. Кримським, і чистовий автограф (ІЛІШ, ф. 2, № 782), в якому порівняно з чорновим автографом є ряд незначних стилістичних відмінностей. Окремі слова в чистовому автографі виправлено рукою Олени Пчілки. Всі ці виправлення відбиті в тексті першодруку.

Леся Українка в листі до Надії Кибальчич від 24.05.1910 p., висловлюючи негативне ставлення до редакторських поправок у журнальних публікаціях своїх творів, зокрема у публікаціях у журн. «Рідний край», писала:

«Адже, напр[иклад], «Вісник» все «виробляє» форму моїх віршованих творів, хоча я виразно просила «лишити мої гріхи на моїм сумлінні», виробляє старанно – аж до повної руїни розміру… що поробите?! Таж нам платять – «скачи, враже, як пан каже, на те він багатий!» Подумаєш, хутко 30 літ буде, як я вперше взяла перо в руки для віршів (правда, я його трохи зарані взяла), а мене все ще «виправляють» (от і мама в «Рідному краї» трохи виправила), либонь, я так і помру «молодою письменницею», що без редакторської ферули не судна кроку ступити… Не думайте, що се в мені манія непогрішимості говорить, мої редактори, запевне, мудріші від мене, тільки навіщо вони мені розмір псують?»

Про цей твір згадує Леся Українка також у листі до сестри Ольги від 25.09.1909 p.:

«Ще хотіла б знати і про другу посилку: чи отримала мама мій рукопис «Йоганна, жінка Хусова» і чи думає і коли саме його друкувати. Коли він до «Рідного краю» непридатний, то даремно мама стісняється се мені написати, бо я дуже не люблю невиразності в таких випадках».

Датується за автографом.

Оскільки Леся Українка була незадоволена замінами у тексті першодруку, цей драматичний твір подається за чистовим автографом.

Йоганна, жінка Хусова – ця жінка згадана один раз в євангелії від Луки, 8, 3.

Сідон – стародавнє фінікійське місто.

Тускулум – місцевість біля Рима, де знаходились вілли знатних римлян.

Стола – верхня одежа знатних римлянок, що її одягали поверх туніки.

Камея – прикраса з твердого каменю з різьбленим опуклим зображенням.

Драматичні твори

Перший твір | Попередній твір | Перелік | Наступний твір | Останній твір

Всі твори

Перший твір | Попередній твір | Перелік | Наступний твір | Останній твір

Всі писання

Перше писання | Попереднє | Перелік | Наступне | Останнє писання