Леся Українка – переклади / Г.Гауптман Ткачі

Моріц Єгер, солдат, пущений в гостину додому, колишній ткач.

Хатинка господаря Вільгельма Анзорге в Кашбаху, в Совиних горах.

Тісна кімнатка на лихому помості, низенька, ледве в 6 локтів, з закуреними сволоками. За верстатом сидять дві молоді дівчини, Емма і Берта Бавмертівни. Стара Бавмертиха, зовсім древня, сидить перед ліжком на скамничці, перед нею мотовило – її син Август теж мотає, сидячи на дзиґлику; Август – двадцятилітній дурний хлопець; має малий тулуб і велику голову, довгі руки й ноги, як у павука. Крізь два маленькі віконця на лівій стіні, наполовину заліплені папером, вривається слабке рожеве вечірнє світло. Воно падає дівчатам на біляві простоволосі голови, на худі непокриті плечі, на тонкі воскові шиї, на грубі зборчасті сорочки на спині; дівчата убрані тільки в сорочки та в короткі спіднички з десятки. Рожеве світло падає старій жінці на обличчя, на шию і на груди: обличчя худе, мов у кістяка, зморшки і пруги на безкровній шкурі, очі позападали, червоні, запалені та вогкі від вовняного пороху, диму та пізньої роботи; шия у жінки довга, жилувата, вся в зморшках, впалі груди зап’яті злинялими хустками та шматтям. Частина правої стіни ще в світлі, при ній видко піч, лаву, ліжко та скілька розмальованих образів.

Перед піччю на бантині сушиться шмаття, за піччю згромаджене усяке дрантя. На лаві кілька горшків і деяке начиння, на папері сушиться розложене картопляне лушпиння тощо. На сволоці висять повісма прядива та вовни. Кошики з тальками стоять перед верстатами. На дальшій стіні низькі двері без замка. До стіни прислонена в’язка пруття та скілька поганеньких кошиків чверток.

Верстати гудуть, ляди раз по раз стукотять, стіни й поміст двигтять від того, совання та шархання човника чутно на всю хату. До всього ще шумить, не вгаває мотовило, так мов джмелі гудуть.

Стара Бавмepтиха (жалібним, розбитим голосом до дівчат, що перестали ткати і приглядаються до тканини). Либонь, знов увірвалось?

Емма (старша дівчина, 22-х літ. Зв’язуючи порвану нитку). Ну, вже ж і вовна!

Емма. Де то батько так забарились? Вони ж вийшли з дому смерком.

Стара Бавмepтиха. Отож-то, тож-то. Ой, мої донечки, де ж то він забарився?

Фpіц (4-хлітній хлопець, малий, босий, обшарпаний, заплаканий). Мамо, їсти хочу)

Емма. Пожди, Фріценьку, пожди трошки! Он дідусь хутко прийдуть, принесуть хліба, калача.

Фpіц. Ой, коли ж так хочеться їсти, мамочко!

Емма. Я ж тобі кажу. Ти ж не дурний. Вони от зараз прийдуть. Принесуть смачненького хлібця і кави… А як буде свято, то мама візьме лушпиння та занесе на село, а там дадуть за нього гарний глечичок сироватки для мого хлоп’ятка.

Емма. Вони пішли до фабриканта з роботою, до каси, Фріценьку.

Емма. Авжеж, Фріценьку. Туди, до Дрейсігера, до Петерсвальда.

Емма. Авжеж, грошей дадуть, а дід куплять хліба.

Емма (сердито). Ой, хлопче, відчепися з своєю гуторкою! (Тче знов, і Берта теж. Раптом спиняються обидві.)

Берта. Піди-но, Августе, спитай в Анзорге, чи не засвітив би він.

Стара Бавмepтиха (жахаючись несамовито, як дитина, мало не плачучи). Ой, діти мої, дітоньки! Де ж це старий?

Стара Бавмepтиха (плаче). Коли б же він хоч до корчми не пішов.

Емма. Та не плачте, мамо! Хіба ж наш батько такий?

Стара Бавмepтиха (не тямлячись від неспокійних думок та від страху). Ну… ну… ну, скажіть же мені, що ж то буде? Як він… ну, як він прийде додому… а що, коли він все пропив та й нічого не принесе додому? Тож солі нема в хаті ні дрібочки, хліба ні кришечки. А дров хоч би полінце…

Берта. Та не журіться, мамо! Тепер місячно, то ми підемо в кущі, візьмемо Августа з собою та й принесемо в’язочку хмизу.

Стара Бавмepтиха. Еге, щоб ще лісничий вловив!

Анзорге (старий ткач, худий, високий, з постаті до півня схожий, і, входячи в хату, мусить нахилитись. Спочатку виставляє тільки голову й плечі в двері. Волосся й борода кудлаті, нечесані). А що вам треба?

Анзорге (нишком, немов у хаті хто хворий лежить). Та ще ж видно.

Стара Бавмepтиха. Ти б уже хтів, щоб ми поночі сиділи.

Анзорге. Я ще й собі ради не дав. (Вих[одить].)

Генрикова (ввіходить. 30-літня жінка, вагітна. Знати й по лиці, що втомлена, вимучена клопотом, заморочена злиднями). Добривечір вам.

Стара Бавмepтиха. А що ви нам скажете, Генрикова?

Генрикова (шкандибаючи). Шкло в ногу загнала.

Берта. Ну, ходіть сюди, сідайте. Я побачу, може, вийму.

Генрикова сідає. Берта стає перед нею навколішки і виймає їй скабку з підошви.

Стара Бавмepтиха. Як же там у вас дома, Генрикова?

Генрикова (гукає з одчаю). Хутко, дасть біг, ніяк не буде. (Сльози її душать, вона їх ковтає, далі не видержує і тихо плаче.)

Стара Бавмepтиха. Ніж отак жити, як оце ми з вами, то краще б господь змилувався та й забрав би нас геть з сього світу.

Генрикова (не може далі видержати, кричить крізь сльози). Діти мої нещасливі з голоду пухнуть! (Хлипає й голосить.) Я вже не можу ради дати. Хоч що хочеш роби! Хоч пропадай з тієї біганини. Я вже не знаю, чи я жива, чи я мертва, а воно все однаково, і просвітку немає. Якось же треба тих дев’ятеро голодних ротів нагодувати. Та чим, га? Вчора ввечері мала я скибочку хліба, і то не стало навіть для двох найменших. Котрому ж я мала дати, га? Всі кричать: мамцю, мені! мамцю, мені!.. Ой, горе моє!.. ще ж то я тепера ходжу. А що ж то вже тоді буде, як зляжу? Що було трохи картоплі, то й та пішла за водою. В хаті ні крихотки, ані рісочки!

Берта (вийняла скабку і рану обмила). Тепер ще шматочкою зав’язати. (До Емми.) Пошукай лиш там чого !

Стара Бавмepтиха. Воно і в нас не ліпше, Генрикова.

Генрикова. Та ви ж хоч маєте дочок. Маєте чоловіка робітника, а мого ж на тім тижні знов напала слабість. Знов його корчило та мучило, я вже далебі зо страху не знала, що мені з ним почати. Оце як нападе на нього таке, то потім з тиждень лежить і з місця не рушить.

Стара Бавмepтиха. Мій теж не дуже-то здався. Візьметься до роботи, та зараз і стій! І в грудях йому болить, і в крижах ломить. І ми завжди без шеляга на переднівку. Як оце й сьогодні не принесе яких грошенят, то й я не відаю, що то далі буде.

Емма. Вірте богу, Генрикова, ми вже до того дожились… Батько мусив Бровка забрати. Мусимо дати його забити, щоб хоч раз підживитися.

Генрикова. Чи не маєте хоч зайвої жменьки муки для мене?

Стара Бавмepтиха. Ані рісочки, Генрикова, та й солі нема ні дрібочки в хаті.

Генрикова. Ну, то я вже не знаю! (Встає, думає.) Далебі, не знаю!.. Я не дам собі ради. (Кричить з лютості й жаху.) Та я була б рада, якби мені де свинячої заколоти здобути… Як же ж я прийду з порожніми руками? Несила моя! Хай мене бог простить, а я собі іншої ради не знайду. (Вибігає, шкандибаючи, ледве наступаючи лівою ногою.)

Стара Бавмepтиха (кричить, остерігаючи). Генрикова, Генрикова! Схаменіться!

Берта. Нічого вона собі не зробить. Не бійтеся.

Емма. Так вона раз у раз. (Сідає знов до верстата і тче якийсь час.)

Август присвічує лойовою свічкою своєму батькові, старому Бавмертові, а той тягне в хату клунок вовни.

Стара Бавмepтиха. Господи, господи! де ж се ти, старий, так забарився?!

Бавмepт. Ну, чого вчепилася одразу? Дай хоч вгору глянути. Ось подивись лишень, хто прийшов зо мною.

Моріц Єгер (увіходить, зігнувшись, у двері. Випростаний здоровий середнього зросту вояк-резервіст; гусарська шапка набакир, порядне убрання й узуття, біла сорочка. Увійшовши, віддав честь по-вояцьки). Добривечір, тітко Баумертова!

Стара Баумертиха. Оце але! То ти вже знов удома! Ти таки нас не забув? Ну, то сідай же. Ходи сядь тута.

Бмма (змітає ослона спідницею і присуває Єгерові). Добривечір, Моріце! Схотілося знов подивитись, як бідним людям живеться?

Єгер. Ну, скажи лишень, Еммо! Мені аж не віриться. Маєш такого хлопця, що хутко хоч до війська. Де ти собі такого придбала?

Берта (бере у батька принесену їжу, кладе м’ясо в ринку і становить в піч. Тим часом Август розпалює піч). Ти ж знаєш ткача Фінгера?

Стара Баумертиха. Ми йому тут хату наймали. Він хтів її взяти за себе, та вже був зовсім ядушливий. Я не раз дівчину остерігала. Чи ж вона послухає? Вже його поховали й забули, а вона тепер знатиме, як то діти годувати. Ну, скажи ж мені, Моріце, як тобі там поводилось?

Старий Баумерт. Не бійся, стара, йому тільки й жити на світі; він тепер нас всіх за пояс заткне. Яка йому журба? Убрання має мов той князь, срібний годинник та ще до того 10 талярів чистими грішми.

Єгер (гордовито розсівся, на обличчі грає чванлива шибеницька усмішка). Та я не нарікаю ні на що. Мені в війську живеться незгірше.

Старий Баумерт. Він був денщиком у офіцера. Слухай-но його, зовсім по-панськи говорить.

Єгер. Я вже так звик до образованого розговору, що інакше й не потраплю.

Стара Баумертиха. Ну-ну, хай би хто сказав! Таке було колись нікчемне, а тепер в люди вийшло. То ж тебе ніколи не можна було до путньої роботи пригнати; було, ні за холодну воду не візьмешся. Все було надворі ганяєш, миші та щиглята ловити – тільки було й роботи твоєї. Ну, або ж неправда?

Єгер. Правда, тітко. Та я не то щиглята, я й ластівок ловив.

Бмма. Дарма, що ми було кажемо: ластівки то отрута.

Єгер. Мені то було (нрзб) разниці. А як же ви тут малися, тітко?

Стара Баумертиха. Ой, господи, що вже погано оці штири роки. Оце, щоб ти знав, у мене гостець. Ти тільки глянь на мої пальці. Я вже не знаю, чи застудилась, чи що. А вже ж мені таки біда. Просто ані руш. Ніхто не повірить, скільки я муки прийняла.

Баумерт. Зовсім з нею погано. Нічого не буде.

Бepта. Ранком її одягай, увечері роздягай. Годувати мусимо, як малу дитину.

Стара Баумертиха (говорить далі жалібним, плачущим тоном). Мусять коло мене вслуговувати. Я гірше, ніж слаба. Я тільки заважаю. Що вже я господа милосердного благала, щоб мене до себе прийняв, ой Cyce Христе, як же мені недобре. Я вже не відаю… Люди, може, думають… Але ж я змалку звикла до роботи. Я своє діло завжди робила, а тепер одразу (даремне силкується підвестись)… Ні, таки не йде! І чоловік добрий, і діти добрі, та як подивлюсь я на їх! До чого ті дівчата подібні? Ніяк не мають краски в лиці. Білі, як плат. Отак уводно ступай по переборах, чи добре то дівчині, чи ні, ніхто не питає. Отаке їх життя. Цілий рік від кросен не встають. Навіть шмаття не мають, щоб на себе взяти та де в люди показатись чи до церкви вийти чи хоч забавитись де. Глянути на їх, то наче мертв’яки, а вони ж молоді, тій 15 років, тій 20.

Бepта (біля печі). Ну, знов курить!

Баумерт. Дивись ти з тим димом. Хай же хто скаже, як тута його жити. От-от розвалиться піч зовсім. Нехай падає, а ми будемо сажу їсти. Вже й так кашляємо один поперед другого. Бухи та кахи, а як дійде до того, що й легені повипадають, то ніхто за наии не буде журитись.

Єгер. Се ж таки Анзоргове діло. Він мусить трохи поправити.

Бepта. Аякже, він поправить. Йому то даремнісінько.

Стара Баумертиха. Ми йому й так забагато місця займаємо.

Старий Баумерт. Аби ми тільки що заговорили про се, то якраз вилетимо геть з хати. Вже хутко півроку як він од нас грошей комірних не бачив.

Стара Баумертиха. Такий він ненависний чоловік, міг би таки людяніше бути.

Старий Баумерт. Він сам не має звідки, стара, як йому бути доброму, коли сам за злиднями світу не бачить.

Стара Баумертиха. Та все ж має свою хату.

Старий Баумерт. Ей, стара, що ти говориш! Таж у сій хаті ні одна дощечка вже не його.

Єгер (сів і витяг з одної кишені коротку люльку з гарними китицями, a a другої кварту горілки). Ні, вже ж і тута не може так бути далі. Я тут надивився на диво, що тут [між] людьми діється. Таж то но містах собаки краще од вас живуть.

Старий Баумерт (палко). Чуєте, чуєте? І ти се знаєш? Та вже одно слово: лихі часи!

Моріц Єгер (ввіходить нагнувшись у двері. Кремезний, не дуже високий, червоний на виду солдат; гусарська шапка набакир, одежа й чоботи нові, сорочка біла без коміра. Ввійшовши, стає навитяжку і віддає честь no-військовому. З притиском). Добривечір, тітко Бавмертихо!

Стара Бавмepтиха. Ну, дивись ти! То се ти додому прийшов? Ще не забув нас? Ну, сідай же. Ходи сюди, сядь ось тут.

Емма (стирає спідницею стільця і присуває Єгерові). Добривечір, Моріце! Схотілося знов подивитись, як живе сірома?

Єгер. Ну, скажи лишень мені, Еммо! Я просто не повірив. Адже ти маєш хлопця, що хутко хоч до війська. Де ти собі такого запобігла?

Берта (забирає від батька припас, кладе м’ясо в ринку і становить у піч. Август розпалює вогонь). Ткача Фінгера либонь знаєш?

Стара Бавмepтиха. Він якось у нас в хаті мешкав. Він таки хтів її взяти, та вже тоді був зовсім хирний на груди. Я, було, не раз остерігаю дівчину. Та чи ж вона послухає? Тепер він давно вже вмер, вже й забули про нього, а вона он ще набідується з малим. Ну, розкажи лишень, Моріце, як же там тобі поводилось?

Бавмepт. Не журися, стара, за сиротою бог з калитою; він нас усіх переважив; одежі має стільки, мов який князь, срібного дзигарка та ще 10 талярів чистими грішми.

Єгер (розсівся, усміхається та величається). Я не нарікаю. Мені в війську незгірше.

Бавмepт. Був на послузі в офіцера. Ти тільки слухай, як він по-панськи говорить.

Єгер. Я вже так звик до делікатної мови, що інакше й не потраплю….

Стара Бавмepтиха. Чи ти ба який! Колись таке було нікчемне, а тепер, глянь, як забагатіло! Адже ти був ні до чого путнього не здалий; було й чісниці не тямиш нарентати. Все було надворі ганяєш; на миші пастки ставити та щиглята в сильце ловити – ото тільки й роботи твоєї було. Хіба ж ні?

Єгер. Авжеж, тітко. Та я не самі щиглята ловив, часом і ластівки.

Емма. Ми тобі все було наказуємо, що ластівок не годиться займати.

Єгер. Мені то не шкодило… Ну, як же ви, тітко, тута малися?

Стара Бавмepтиха. Ой, господи, вже так набідувались за тих чотири роки. Ти тільки гаянь на мене, гостець якийсь вчепився. Дивись, які пучки. Я вже не знаю, може, то опух, абощо! Та вже ж я нещаслива! З місця не рушу сама. Ніхто не повірить, що я терплю.

Бавмepт. Кепська справа з нею. Нічого вже з неї не буде.

Берта. Рано одягни, ввечір роздягни. Годуємо, як малу дитину.

Бавмepтиха (квилить). Мушу все помочі просити раз у раз. Гірше, ніж слаба. Я їм камінь за плечима. Що вже я бога милосердного наблагалась, щоб мене до себе прийняв! А господи, господи, яке ж мені горенько тяжке! Я вже й сама не знаю… люди, може, думають… але ж я змалку до роботи звикла. Зроду своє діло робила як слід, а тут на тобі раптом (пробує встати), як несила, так несила. І чоловік добрий, і діти добрі, а як подивлюся на них!.. До чого ті дівчата подібні? Ніяк краски в лиці не мають. Білі, як глина. Водно сиди, водно гупай при верстаті, – ніхто не питає, чи то воно добре отак для молодих дівчат? Яке ж їх життя? Хоч би вони могли собі якусь одежинку справити, щоб хоч трохи прибратися, та десь би межи люди показатись, чи до церкви піти, все ж би якась розвага була. Глянути на них, чисті тобі вішальниці, а молоді ж вони, ота ледве що дівка, а ся ще підліток.

Берта (коло печі). Щось-бо курить знову!

Бавмepт. Дивись-но ти, який дим! Ну, та як же димові комином іти, коли ж ся піч от-от завалиться. Не-хай розсипається, будемо хіба сажу їсти. Вже й так кахикаєм навперейми. Як бухи, так бухи, як прорве, що й легені повкладають, то ніхто, певне, по нас плакати не буде.

Єгер. То вже Анзоргове діло, він же мусить поправити.

Берта. Журба йому за нас. Лається тільки без пуття.

Бавмepтиха. Ми й так йому місця багато займаємо.

Старий Бавмepт. А як почнемо нарікати, то й вилетимо геть. Він од нас уже з півроку, як не бачив плати.

Бавмepтиха. Такий напасливий чоловік, міг би трохи людяніш бути.

Бавмepт. Він теж не має звідки, стара, має він теж біди доволі, хоч і не бідкається.

Бавмepтиха. Проте має хоч свою хату.

Бавмepт. Ей, стара, що то говорити! У сій хаті він не має ані брусочка свого.

Єгер (витяг з одної кишені люлечку з гарними китицями, а з другої кварту горілки). І тут теж не все так далі буде. Мене аж диво бере, як то тут люди так живуть. Таже у городі собакам живеться краще, ніж вам тут.

Бавмepт (палко). Бач, бач! І ти ж се знаєш?! А скажи ж кому слово, одно почуєш: кепські часи, та й годі.

Анзорге (увіходить; в одній руці глиняна мисочка з юшкою, а в другій наполовину недоплетений кошик-«чвертка»). Як ся маєш, Моріце? То се ти знов тут?

Бавмepт. Покажи-но йому свого дзигарочка. Він нову одежу приніс і 10 талярів чистими грішми.

Анзорге (хитаючи головою). Еге-ге! Ото так!..

Емма (забираючи картопляне лушпиння в мішок). Піду оце з лушпинням, може, таки хто дасть сироватки трошки. (Виходить.)

Єгер (поки він говорить, всі дивляться на нього щільно). Ну, отже бачите самі. А ви, було, мене лякаєте та жахаєте службою, мов пеклом: «Там тебе, Моріце, навчать, почім ківш лиха, як допадешся до війська». Отже, тепер давіться, чи ж мені не добре було? Півроку був я у послузі. Там тільки умій панові догодити, більш нічого не треба. От я чистив чоботи вахмістрові, коня глядів, пиво носив. Меткий був, як біс. Бував і на варті: моя гармата, що я глядів, було завжди аж вилискується. Було при роботі я перший, на муштрі – я перший, на коні – перший, а як пустять на приступ – марш, марш ! Матері його стонадцять куп чортів з чортенятами! Було, звиваюсь, як хорт. Та вже, було, думаю: тут не поможеться, тут нема чого. Отак, було, тільки зуби зціпиш: «Якось-то буде!» Та дійшло діло до того, що наш скадронний перед цілим скадроном сказав: «От гусар, так гусар, якби всі такі!»

Анзорге (хитаючи головою). То ти таке щастя мав?! Еге-ге! Ото так! (Сідає долі, кладе пруття коло себе і плете кошика, поставивши його межи колін.)

Бавмepт. Може, дасть біг, що ти й нам оце щастя приніс. А що, чи то й нам з тобою випити?

Єгер. Авжеж, звісно, дядьку Бавмерте, а після сієї та й знов тієї (кидає гроші на стіл.)

Анзорге (не тямитъся з дива). Ой-ой-ой, що ж се тута? І печеня шкварчить, і цілісінька кварта горілки на столі. (П’є з пляшки.) Дай боже, Моріце! Еге-ге! Ото так!

Бавмepт. Якби нам так щосвята по шматочку м’яса, а то ж цілий рік і не бачимо скорому! Жди-пожди, поки який цуцик приблудиться, як от оцей тамтого місяця, та чи то ж часто трапляється?

Старий Бавмepт. А що ж, хіба з голоду здихати?

Бавмepтиха. А такий був гарненький потульний песик.

Єгер. Чи то ви завжди такі лакомі на собачину?

Бавмepт. Ой, Cyce Христе, хоч би нам її не бракувало.

Бавмepтиха. Ще б пак, такий шматок м’яса чи ж не здасться?

Бавмepт. Не маєш охоти до такої страви? Нічого, Моріце, пожив би ти трохи з нами, хутко привчився б знову.

Анзорге (нюшкуючи). Еге-ге! Ото так! Се ласощі не то що – он як пахтить!

Бавмepт (нюшкуючи). Панська печеня, нема що казати.

Анзорге. Скажи лишень, Моріце, – ти як гадаєш? Ти ж бував у бувальцях. Чи то нам, ткачам, коли полегшає, чи ні?

Анзорге. Ми вже тут зовсім не знаєм, на якому ми світі. Вже що ми бідуємо, і… не сказати! Б’ємось, як риба об льод. Далі вже й несила. З’їдять нас хутко злидні з усею худобою, що й накоренка не зостанеться. Перше, поки я ще міг на верстаті робити, то ще сяк-так, напів з бідою держався. А тепер по цілих роках не маю роботи. Ото ці плетінки тільки й на світі держать. Плету до пізньої ночі, а як заслабну, то й пропаде моя марка й шість пфенігів. Ти вчений, отже, сам розваж. Як же його прожити при сій дорожнечі? Три таляри я мушу викинути на податок за хату, один таляр на податок за землю. Три таляри комірного, а чотирнадцять талярів всього заробітку, то мені зостається 7 талярів на цілий рік. На ті гроші вари, пали, одягайся, взувайся, латай, направляй, а треба ж і собі якийсь куток мати і що там ще прийдеть-ся. Чи то ж диво, що я не маю звідки платити податків?

Бавмepт. Варто, щоб хто з нас поїхав до Берліна та там би королеві розказав, яке тут наше життя.

Єгер. Теж мала користь, дядьку Бавмерт, вже король і сам міг би немало з газет прочитати. Але багачі так завжди все поперекручують, що всю справу перешахрують… Вони всякого хрещеного чоловіка перемудрують, як ті чорти.

Бавмepт (хитає головою). Якби-то вони в Берліні не верховодили!

Анзорге. Скажи лишень, Моріце, як то так може бути? Чи ж на те нема жодного закону? Оце коли я собі руки постирав, а проте, не можу податків оплатити, чи то ж має право мужик мені хатину забрати? Він, бачиш, господар на своїм грунті, він свої гроші вимагає. Ну, але я ж не знаю, як же се так. Чи то ж я таки маю з моєї хатини вибиратись… (Крізь сльози.) Я ж тута вродився, тут же мій батько за верстатом сидів, літ більше ніж сорок. Він, було, все до матері каже: «Слухай, стара, як я умру, держися міцно хатини. Я сю хату загорював», – каже, було, він їй… «Тута що не кілок, то неспана ніч, що не балка, то рік сухих злиднів. Треба ж таки вважати…»

Єгер. Вони заберуть все до останку, до сього вони здатні.

Анзорге. Еге-ге! Ото так! Тільки як має вже до такого дійтися, то волію, нехай мене на цвинтар занесуть, аніж я маю старощами тинятися попідтинню. Чи то штука вмерти? І батько мій смертю не журився. Так хіба наприкінці трошки його сум узяв. Але як я вліз до його на постіль, то він собі знов заспокоївся. А здумайте ж собі, що я був тоді ще хлопчаком, от, може, мав яких тринадцять літ. Зморився та й заснув собі враз коло слабого – що я тоді тямив? Коли се прокидаюсь, а він вже захолов.

Бавмepтиха (після хвилини мовчання). Заглянь лишень, Берто, до печі та насип юшки Анзоргові.

Старий Бавмерт береться їсти м’ясо з ринки.

Бавмepтиха. Ей, старий, старий! Ото вже нетерплячка тебе взяла! Хоч би дав Берті на стіл постановити, як годиться.

Старий Бавмepт (жуючи). Оце вже два роки, як я до причастя ходив, а зараз по тому продав празникову одежу, то купили ми тоді шматок свинини. А від того дня та аж до сього вечора не їв я м’яса ані разочку.

Єгер. Та навіщо нам їсти теє м’ясо? За нас фабриканти з’їдять! Вони бродять в салі аж ось поки. Хто не вірять, то хай ніде до Білави чи до Петерсвальда та й сам побачить. Ой, там набачить дива: один понри одному фабрикантські палаци. Палац коло палацу. Та скрізь ясні шибки, та вежі, та залізні штахети. Овва! Там нікому й не в думці «кепські часи». Там одно на умі: печене та варене, карети, та ридвани, та гувернантки, та всякі витребеньки, їм гроші муляють кишеню! Сами не вгадають, що б його ще вигадати з жиру та з багатства.

Анзорге. Колись воно інакше було. Бувало, фабриканти й ткачам пільгу давали. Се тепер вони все собі загрібають. А я думаю, що все воно ось із чого йде: тепера пани не вірують ні в бога, ні в чорта. Заповіді забули, кари яе бояться. Отож і крадуть нам остатній шматок хліба і хапають нам з-перед рота кожну рісочку, де тільки потраплять. З тих людей все лихо йде. Коли б наші фабриканти та були як люди, то й на нас ніколи віє прийшла б лиха година.

Єгер. Ось постривайте, я вам зараз щось лепське прочитаю. (Витягає картку паперу з кишені.) А де ти, Августе? Бігай лиш до шинку та принеси нам ще кварту. Ну й регочеш ти, Августе, бодай тебе!

Бавмepтиха. Я сама не знаю, що тому хлопцеві діється, – йому все не біда. Регочеться, аж пельку рве, хоч би там що робилось. Ну, біжи-біжи!

Чи ба, старий, знаєшся на речах, що смачненьке?

…має малий тулуб і велику голову… – Російський переклад «с маленькой головой, тощим туловищем» ближчий до німецького оригіналу – «mit kleinem Rumpf und Kopf».

Батько мусив Бровка забрати. – В автографі Бровка надписано над невикресленим Дружка. В німецькому оригіналі кличка собаки – Амі.

Ось подивись лишень, хто прийшов зо мною. – Дальший уривок до слів: «…ввіходить в одній руці глиняна мисочка з юшкою, в другій недопле…» (далі викреслено) записано ще раз на арк. 12 – 15 зв. автографа. Обидва варіанти різняться між собою стилістично (щоб побачити інший варіант, клацніть кнопку «Варіант»).

Перше писання | Попереднє | Перелік | Наступне | Останнє писання