| Біографія |
| Твори |
 Вірші |
| Поеми |
| Драматичні твори |
| Інші твори |
| Переклади |
| Фольклорні записи |
| Листи |
| Фотогалерея |
| Статті |
Переклади
Генріх Гейне. Атта Троль [10 – 18]
10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18
Постаті суворі й дикі
Десь бредуть на четвереньках
І дорогу пробивають
В темнім гаю опівночі.
Батько Атта Троль ступає,
З ним синочок одноухнй.
Там вони спинились в гаю,
Де лежить кривавий камінь.
Атта Троль реве: «Сей камінь –
Се алтар; отут друїди,
Ще за часів бузувірства,
Для богів – людей вбивали.
О страшенная бридота!
Як подумаю, то дибом
Шерсть мені встає на спині, –
Лити кров для слави бога!
Правда, що тепер мудріші
Люди стали, – не вбивають
Одне одного в догоду
Богові й небесним силам!
Не побожне божевілля,
І не мрії, і не дурість, –
Заздрість тільки й самолюбство
Да гризні людей призводить.
Всі навзаводи спішаться
До розкошів сього світу,
Скрізь гармидер, колотнеча,
Кожний з них для себе краде!
Хтось один – маєток спільний
Для себе загорне в спадок, –
Та й кричить, що мав право,
Право власності й маєтку!
Право власності й маєтку!
О брехні й крадіжки право!
З дурістю лукавство сплести
То людина тільки вміє.
Бо натура не створила
Жодних владарів; без сховів,
Без кишень на наших шкурах
Всі на світ ми породились.
І ні в кого з нас немає
Прирожденных тих мішечків,
Щоб росли на шкурі зверху,
Де б ми крадене ховали.
Тільки те створіння гладке,
Що в чужую шкуру штучно
Одягається, – те вміє
Штучно й торбу змайструвати.
Схов, кишеня! неприродна
Та кишеня, як і власність,
Як і право на маєтки,
Злодіяки тії люди!
Ненавиджу я їх палко!
Се прийми ти, сину, в спадок.
Мусиш тут, при алтареві,
Присягнуть ненависть вічну!
Ворогом будь злому кодлу,
Що в кормизі нас тримає,
Не прощай ти їм довіку.
Присягай же тут, мій сину!»
Син присяг, як в давні часи
Ганнібал. А місяць страшно
Освітив промінням жовтим
Камінь той і мізантропів…
Іншим часом розкажу вам,
Як ведмедик той дотримав
Свого слова; наша ліра
Вславить теє в іншій пісні.
Що ж до Атта Троля, власне,
Ми його тепер покинем,
Чим пізніше пустим кулю,
Тим вона певніше влучить.
Бо вже всі розвідки слідчі
Скінчені. Злочинцю лютий
Проти маєстату люду, –
Завтра виступлять на тебе!
Наче сонні баядери,
Гори дивляться холодні
В сорочках з туману білих,
Що колише ранній вітер.
Але хутко їх розбудить
Сонця бог, промінням скине
Покриття із них останнє
І нагу красу осяє.
Раннім ранком ми з Ласкаро
Подались на полювання
На ведмедя. Уполудні
Ми до Pont d’Espagne дійшли.
Так місток звуть, що провадить
Від французів до іспанців;
Тії варвари західні
Літ на тисячу одстали,
Літ на тисячу одстали
Від нових звичаїв світу;
Наші варвари на сході –
Ті одстали лиш на сто літ.
Тихо й сумно покидав я
Землю славную французьку,
Рідний край святої волі
І жінок, мені коханих.
Серед Pont d’Espagne убогий
Там сидів іспанець, – злидні
Крізь дірки плаща світились,
Злидні і в очах світились.
Він старую мандоліну
Сіпав пальцями худими;
Прикрий дренькіт відбивали
Кручі, – наче насміхались.
Він раз по раз нахилявся
Над безоднею й сміявся,
Грав дедалі все безладніш
І співав слова такії:
«Маю я в моєму серці
Золотий маленький столик,
Там при столику маленькім
Золотих стільців чотири.
На стільцях маленькі дами,
Золотії стрілки в косах,
Всі сидять і грають в карти,
Тільки Клара виграє.
Виграє й сміється хитро.
Ох, в моєму серці, Кларо,
Будеш завжди вигравати,
Бо всі козирі ти маєш».
Далі йдучи, сам до себе
Говорив я: «Божевілля
Там співа на тому мості,
Що в Іспанію провадить.
Чи то хлопець той єсть образ
Думок двох країн сусідніх,
Чи він, може, свого люду
Неподобний заголовок?»
Перед вечором дійшли ми
До нещасної Посади,
Там же ollea-potrida
Парувала в брудній мисі.
Там же їв я і garbanzos
Тверді й тяжкі, наче кулі,
Що й для німця вже нестравні,
Хоч і зріс він на галушках.
Ліжко теж було до пари
Кухні тій. Блощиць в нім сила,
Мов наперчено. Блощиця –
Найлютіший ворог людський!
Гірш, ніж сильний натиск гніву
Тисячі слонів сердитих,
Злість єдиної блощиці,
Що по вашім ліжку лізе.
Дать себе кусати тихо –
Се погано, – тільки ж гірше
Роздушить її, тоді вже
Не заснете цілу ніч.
Найстрашніша річ на світі
Бійка з поганню тією,
Із блощицями змагання,
Що за зброю мають сморід!
Що вигадують поети
Навіть тихі! де ж, – говорять
І співають, що натура –
Се велика церква божа;
І краса тієї церкви
Славу господа ясує;
Місяць, сонце й зорі висять
Під склепінням, наче лампи.
Хай так буде, добрі люди!
Та признайтеся – в тій церкві
Сходи дуже невигодні,
Препогані, подлі сходи!
Те влізання та злізання,
Те стрибання й дряпанина
По каміннях – се мені
Томить душу, томить ноги.
Поруч мене йшов Ласкаро,
Довгий та блідий, мов свічка!
Не говорить, не сміється
Той умерлий син відьомський.
Так, бо кажуть, що він мертвий,
Вмер давно, а тільки мати,
Та Урака, – чарівництвом
Ще держить його на світі…
Ой ті проклятії сходи!
Як в безодню не злетів я,
Як зостались в’язи цілі, –
Того й досі не збагну я.
А джерела гомоніли!
Вітер так ялини шарпав,
Аж гули! Зненацька збіглись
Темні хмари… от негода!
У хатиночці рибальській
Близько Lac de Gaube знайшли ми
Врешті захист і форелі;
Лепська риба ті форелі!
Там сидів на м’якім кріслі
Сивий дід, старий рибалка,
Дві хороші сестрениці,
Мов ті ангели, при ньому.
Ангели гладкі, фламандські,
Наче вискочили з рамок
Рубенсових: злотокосі,
Ясноокі, заживненькі.
На червоних щічках ямки,
Хитрощі на них сміються,
Тіло міцне та розкішне,
Так що й страх бере і втіха.
Гожі, милії створіння!
Так вони змагались любо:
Що дать пить слабому дядьку,
Що йому більш до сподоби?
Ось одна приносить склянку
З цвітом липовим вареним,
Друга конче напосілась
Напоїти бузиною.
«Та не хочу я нічого! –
Дід покликнув нетерпляче. –
Дайте лиш вина, то краще
Я гостей ним почастую!»
Чи було вино то справді,
Що я пив при Lac de Gaube,
Я не знаю. В Брауншвейгу
Я б гадав – погане пиво.
Чорний був той міх козиний,
І смердів він надзвичайно,
Дід же пив вино так втішно,
Звеселився й поздоровшав.
Розказав нам про події
Переносчиків, бандитів,
Що по волі проживають
У дібровах піренейських.
Ще і давніх розповідків
Знав багато дід, між іншим
Розказав, як в давні часи
Бились велети й ведмеді.
Так, то велети й ведмеді
Там змагалися за владу,
За долини та за гори,
Поки люди не настали.
Люд прийшов, і повтікали
Велети всі геть з країни,
Збиті з толку; мало мозку
В головах таких великих.
Ще ж говорять: тії дурні
Як допхалися до моря
І побачили, що небо
В хвилях синіх одбивалось,
То й подумали на море,
Що то небо, – і сунули
Хутко, мавши віру в бога;
Там усі і потопились.
А ведмедів, що зостались,
Чоловік тепера нищить,
І щороку менше й менше
Зостається їх по горах.
«Так одні, – старий промовив, –
Другим місце одступають,
А як наші люди згинуть, –
Панство карликів настане,
Тих людців лукавих, мудрих,
Що тепер живуть у горах,
Золоті багаті руди
Все копають та збирають:
Як вони з гір виставляють
Хитрі голови маленькі, –
Сам при місяці я бачив, –
Жах мене брав за прийдешність!
Влада грошей і дрібноти!
Ох, боюсь, що наші внуки,
Мов ті велети дурнії,
В небо-море повтікають!»
Між горами в чорній балці
Озеро, вода глибока.
З неба смутно поглядають
Бліді зорі. Ніч і тиша.
Ніч і тиша. Плескіт весел.
З тихим плеском, таємничо
Плине човник. Замість діда
Перевозять нас дівчата.
Зручно правлять. У темноті
Часом блискають при зорях
Їхні дужі, голі руки
І великі сині очі.
Край мене сидить Ласкаро,
Як і перш, блідий, мовчазний.
Жах пройняв мене, – я здумав:
Чи один він тільки мертвий?
Може, я і сам вже мертвий,
І пливу тепер під землю
З марищами поруч себе
У холодне царство смерті?
Може, озеро – то темні
Хвилі Стіксу? Прозерпіна
По мене замість Харона,
Може, сих служниць послала?
Ні, я знаю, ще не вмер я,
Ще не згас – в душі у мене
Ще горить, палає, грає
Полум’я життя живеє.
Сі дівчата, що веслують
І зручненько правлять, часом
Бризкають водою в мене,
І сміються, і пустують –
Сі дівки здорові, свіжі,
Се не марища непевні,
Не кошачі душі з пекла,
Не служниці Прозерпіни!
Щоб допевнитися добре,
Що вони не з того світу,
Що я сам живу і чую,
Я себе запевнив ділом,
Притулив уста хутенько
До тих ямочок на щоках,
І я зважив зараз в думці:
Як цілую, то живу!
А на березі іще раз
Цілував дівчаток любих;
Бо вони за переправу
Тільки сю приймали плату.
В сяйві-золоті сміються
Фіалковії узгір’я,
А на пригорі сільце,
Мов гніздечко, чепурнеє.
Видряпавсь туди я – бачу,
Що старі всі полетіли,
А зосталась дома тільки
Молодь, що літать не вміє.
Гарні хлопчики й дівчатка,
Всі закутані в червоні
Й білі хусточки вовняні,
Всі вони в весілля грались.
Я грання не перебив їм,
Бачив, як той закоханець,
Князь-пацюк, став на коліна
Перед кицькою-княжною.
Бідний князь! До шлюбу стане
З кралею. Мурчить суворо,
Укусила, потім з’їла;
Миш сконала, гра пропала.
Цілий день сливе пробув я
З дітьми, з ними розмовляв я
Дуже щиро. Знать хотіли
Діти, хто я й чим займаюсь?
«Друзі, – мовив я, – німецька
Та земля, де я вродився;
Там багато є ведмедів,
Отже, я собі мисливець.
Облупив я не одного
З тих ведмедів, так за теє ж
Шарпали-таки не мало
І мене ведмежі кігті.
Ті невилизані дурні,
Що я з ними битись мусив
В себе в милім ріднім краю,
Хутко вже мені обридли.
І сюди помандрував я
Звіра кращого шукати;
Хочу спробувати сили
На великім Атта Тролі.
Отакий сперечник славний
Варт мене. Ох, в ріднім краю
Часом я з такими бився,
Що й за перемогу сором!..
Як прощавсь я, танцювали
Всі малі навколо мене
І співали в тому крузі:
«Girofflino, girofflette!»
І, хизуючись, до мене
Уклонилась наймолодша
Двічі, тричі, штири рази
І тоненько заспівала:
«Короля коли зустріну,
Я йому вклонюся двічі,
Як зустріну королеву,
То вклонюся їй аж тричі.
Як же шлях мені заступить
Чорт з рогами, то вклонюся
Двічі, тричі, штири рази…
«Girofflino, girofflette!»
«Girofflino, girofflette!» –
Залунав гурток, химерно
Вирував навколо мене
Їх танок, бриніли співи.
Як зійшов я у долину,
Здалека лунало мило,
Мов пташине щебетання:
«Girofflino, girofflette!»
Величезні кручі, скелі,
Скрізь потріскані, побиті,
Дивляться, немов потвори,
З давніх-давен скам’янілі.
Дивно! сиві хмари в’ються
Понад ними, наче тіні,
Мов бліді наслідування
Тих фігур камінних диких.
Здалека потік лютує,
Вітер виє між горами!
Гучний гомін, невмолимий
І фатальний, наче розпач.
Скрізь непевна самотина!
Чорна галич посідала
На кривих старих ялинах,
Важко б’є слабкими крильми.
Поруч мене йде Ласкаро,
Мовчазний, блідий; та й сам я
Був, неначе божевілля,
Рядом з смертею лихою.
Бридка, дика то містина,
Певне, проклята! Здається,
Кров я бачу на корінні
Там, під деревом струхлілим.
У тіні стоїть хатина,
Вросла в землю, соромлива,
Наче з боязким благанням
Дивиться убога стріха.
Люди, що у тій хатині,
То каготи, то зостанки
Племені, що у темноті
Доживає вік злиденно.
В серці басків ще і досі
Не зникає обридливість
До каготів. Темаий спадок
Давніх темних часів віри.
У Баньєрському соборі
Є маленька хвіртка в гратах;
Паламар казав, – ті двері
Зроблені задля каготів.
Бо вони колись не сміли
Входить в інші двері в церкву,
А скрадались потихеньку
В божий дім на бічні двері.
Там на низькому ослоні
Осторонь кагот молився,
Мов заражений, окроме,
Одрізнившись від громади.
Та свічки церковні ясно
Й весело тоді горіли,
Світло теє розганяло
Марища віків середніх.
Надворі зоставсь Ласкаро,
Я ж зайшов у низьку хату
До кагота. І подав я
Руку братові, як друг.
Я поцілував дитину,
Що, до грудей його жінки
Причепившись, жадно ссала,
Павуком слабим здавалась.
Глянути на те верхів’я
Здалека, – воно сіяє,
Наче в злоті, в кармазині,
Гордо в сонячнім промінні.
Але зблизька геть зникає
Та краса, – так і при інших
Всіх земних дивах буває –
Дурять нас ефекти світла.
Зблизька злото й кармазини –
Ах! то тільки марний сніг!
Марний сніг, – журливо, тихо
Нудиться він в самотині.
Ставши там вгорі, почув я,
Як рипів той сніг нещасний
І байдужим, зимним вітром
Скаржився на білі злидні.
Він зітхав: «Ох, як тут довго
Лізе час у цій пустині!
Сі години безконечні!
Кожна з них замерзла вічність.
Ох, я бідний сніг! Якби ж то
Міг я геть з сього верхів’я
На долину тую впасти,
На долину, вкриту квітом!
Я б розлився там потоком,
Дівчина з села найкраща
З усміхом собі вмивала б
Личко хвилею моєю.
Так! і, може б, я поплинув
Аж у море, там я став би
Перлою, тоді я міг би
Буть оздобою в короні!»
Я почув ту річ і мовив:
«Любий снігу, я не знаю,
Чи тебе спітка в долині
Отака велична доля.
Заспокойся ! Мало хто в нас
Перлою стає, – скоріше
Міг би ти в калюжу впасти
Та й зробитися болотом».
Поки я такії речі
Промовляв до того снігу,
Стрілив хтось, і з високості
Впав додолу темний шуляк.
То був жарт мого Ласкаро,
Жарт мисливський. Вид в Ласкаро
Був поважний, нерухомий.
Тільки йшов димок з рушниці.
Мовчки вирвав він перо
Птахові з хвоста й, за шапку
Гостроверху застромивши,
Далі він собі подався.
Дуже прикрий був то вигляд,
Коли тінь з пером на шапці
По снігу нагірнім білім
Довга й чорна посувалась.
Є долина, мов провулок,
Звуть її «дорога духів»;
Стрімкі бескиди знялися
Вгору по обидва боки.
Там, на кручі найстрашнішій,
Високо стоїть на чатах
Хатка, де живе Урака;
Я пішов туди з Ласкаром.
З матір’ю держав він раду
Таємничую, на мигах,
Як би того Атта Троля
Приманити і забити.
Слід його ми добре взнали,
Не втече від нас тепера.
Вже тобі тепер не жити
На сім світі, Атта Тролю!
Чи стара ота Урака
Справді відьма знаменита,
Як то люди піренейські
Поговорюють про неї,
Не берусь я того зважить.
Знаю тільки, що подоба
То непевна. І непевний
Погляд тих очей червоних.
Злий, проникливий той погляд.
Кажуть люди, що як гляне
На корову, – в ту ж хвилину
Молоко в корови згине.
Запевняють, що їй треба
Лиш погладити рукою,
Щоб свиня пропала сита,
Або навіть віл здоровий.
За такі її злочинства
Люди часто позивали
До судді, але суддя той
Був новітній вольтер’янець.
Світським був він чоловіком,
Легкий мислями, без віри,
Одвертав скептично скарги,
Навіть часом насміхався.
Працю теж Урака має
Чесную, про людське око:
Продає гірськеє зілля
Та набитих клоччям птахів.
Тож була тих натуралій
Повна хата. Страх як пахло
Блекотою, бузиною,
Різним зіллям та корінням.
Шуляків там збір великий
Вистановлено чудово,
Все з розпущеними крильми,
З величезними дзьобами.
Чи то пахощі від зілля
В голову мені вступили?
Тільки моторошно стало,
Як побачив я тих птахів.
Може, то закляті люди,
Може, їх лихії чари
Обернули в сих набитих
Нещасливих мертвих птахів.
Дивляться так нерухомо,
Жалібно та нетерпляче,
І, здається, часом скоса
Погляд кидають на відьму.
Та вона, ота Урака,
Біля коминка присіла
Вкупі з сином, із Ласкаром,
Топлять оливо, ллють кулі.
Ллють вони згубливі кулі,
Щоб забити Атта Троля.
Як же прикро пломінь блиска
На відьомському обличчі!
Шепче тонкими губами
Раз у раз, але без гуку.
Певне, то вона чарує,
Щоб вдалися добрі кулі.
Усміхається й киває
Часом синові. Ласкаро
Діло робить, все поважний
І мовчазний, наче смерть.
І мені враз млосно й жаско
Стало в хаті, освіжитись
До вікна пішов я й глянув
На широкую долину.
Що я там в той час побачив, –
А було то в час північний, –
Розкажу про те по правді
І гарненько в главах дальших.
Місяць був якраз уповні
В ту непевну ніч на Йвана,
Як мисливська дика зграя
По «дорозі духів» гналась.
Стоячи в гнізді відьомськім,
Я з вікна міг дуже добре
Бачить поїзд тих привидів,
Як летів він по долині.
Вибрав я хороше місце,
Досхочу міг надивитись
На непевную забаву
Виходців із того світу.
Ляск нагайок, свист, гукання!
Кінське ржання, брех собачий!
Сміх і гук мисливських сурем!
Як то весело лунало!
Мов переднє військо, бігла
Дичина чудна юрбою,
Дикі вепрі та олені, –
Мчала вслід собача метка.
Там мисливі з різних сторін,
Та й зовсім із різних часів, –
При Німвроді Ассірійськім
Був, наприклад, Карл Десятий.
Мчали всі на білих конях,
Наче буря. Поспішали
Піші ловчії з хортами,
Тут же з посвітами джури.
Пізнавав я не одного
В навісній тій зграї: лицар,
Що в злотистій зброї сяяв,
Не король же то був Артус?
Чи ж не з Данії Ож’є
Там у панцирі зеленім
Зеленів так, що здавався
Наче жаба весняна?
Там були й герої думки,
Їх пізнав я там багато.
Взнав я нашого Вольфганга
По блискучих ясних очах.
Бо, проклятий Генгстенбергом,
Він не може спати в гробі,
А з поганською ордою,
Мов живий, полює буйно.
Там по усміху лагіднім
Я пізнав теж і Вільяма;
І його теж пуритани
Прокляли; тепер сей грішник
Мусить в дикій юрбі їздить
На коневі вороному.
Біля нього близько їхав
На ослі хтось – боже правий!
По набожній, в’ялій міні,
По нічній шапчині білій,
По тривозі духа взнав я
Свого друга Франца Горна,
Ба, на славного Шекспіра
Коментарії писав він, –
Мусить їздить з ним по смерті
В заметні у дикій зграї!
Мусить їздить Франц мій тихий!
Він, що ледве смів ходити,
Він, що тільки й оживлявся
У балачці та в молитві!
Що почнуть панни старії, –
Він од них не мав спокою, –
Скам’яніють, як почують,
Що вже Франц – мисливець дикий!
Коні вчвал пішли – і глянув
З посміхом Вільям величний,
Як нещасний коментатор
На ослі за ним трусився;
Збитий, втомлений, чіплявсь він
До сідла свого ослятка,
Та й по смерті, як в житті,
Вірно автора держався.
Вглядів я і дам чимало
В навіснім гурті привиддів,
Більше все хороші німфи,
Молоді, стрункі та гарні.
Всі вони сиділи верхи,
Всі міфологічно голі,
Лиш волосся кучеряве
Золотим плащем їх крило.
Всі уквітчані вінками,
Всі одкинулись зухвало,
В гордовитих смілих позах,
А в руках держали тірси.
Біля них я вглядів скілька
Дам, убраних призвоїто,
Ті були у дамських сідлах,
Соколів в руках тримали,
Мов пародія, за ними
На худих мізерних шкапах
Їхав гурт комедіантський
Смішно вбраного жіноцтва.
Чарівні були обличчя,
Тільки трошки безсоромні.
Розмальовані безстидно,
Всі кричали, мов скажені.
Як то весело лунало!
Сміх і гук мисливських сурем!
Кінське ржання, брех собачий!
Ляск нагайок, свист, гукання!
Примітки
Джерело : Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 2, с. 207 – 228.
Друїди – жерці у стародавніх кельтів.
Ганнібал Барка (247 – 183 до н. е.) – карфагенський полководець. Ще в дитинстві поклявся своєму батькові карфагенському полководцеві Гамількару бути вічним ворогом римлян.
Стікс – у старогрецькій міфології річка в підземному царстві, через яку перевозили душі померлих. Перевізником на річці був Харон.
Прозерпіна – в давньоримській міфології богиня підземного царства.
Каготи – нащадки племені, що колись населяло Піренеї.
Баньєp – містечко-курорт в Піренеях.
Німврод Ассірійський – легендарний цар Ассіро-Вавілонії, мисливець.
Карл Десятий – останній король Франції з династії Бурбонів, скинутий з престолу під час липневої революції 1830 р.
Король Артус (Артур) – легендарний британський король, герой середньовічних лицарських романів.
Ожe з Данії – один з лицарів Карла Великого.
Вольфганг – Йоганн-Вольфганг Гете (1749 – 1832).
Генгстенберг Ернст-Вільгельм (1802 – 1869) – німецький професор-теолог, що запекло боровся проти Гете-«язичника».
Вільям – Вільям Шекспір (1564 – 1616).
Горн Франц (1781 – 1837) – німецький коментатор творів В. Шекспіра, автор п'ятитомної праці «Драми Шекспіра».
Атта Троль
Переклади з Г.Гейне
Перший | Попередній | Перелік | Наступний | Останній
Всі переклади
Перший | Попередній | Перелік | Наступний | Останній
Всі твори
Перший твір | Попередній твір | Перелік | Наступний твір | Останній твір
Всі писання
Перше писання | Попереднє | Перелік | Наступне | Останнє писання