Переклади

Генріх Гейне. Атта Троль [19 – 27]

19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27

19

Мов прекраснеє трійзілля,

Поміж поїздом ясніли

Три вродливиці – ніколи

Не забуду я їх, любих!

Я пізнав одну з них легко,

Молодик над чолом мала,

Горда, мов камінна постать,

Та величная богиня.

Підперезана високо,

Груди й бедра ледве вкриті,

Світло місяця й походнів

Миготить на білім тілі.

Їй лице, як мармур, біле,

І холодне теж, як мармур.

Страх бліді та нерухомі

Ті суворі праві риси.

Тільки там, у чорних очах,

Пломенів огонь пекельний,

І страшний, і дивно любий,

Осліпляючий, жеручий.

Як змінилася Діана!

За її цноту і гордість

Актеон зробивсь оленем,

Здавсь собакам на поталу!

Тож покутувати мусить

У галантнім товаристві.

Наче прокляте привиддя,

Уночі літа в повітрі.

Пізно вже, та тим міцніше

В ній жага заговорила,

І горить вона їй в очах,

Наче той вогонь пекельний.

Жаль їй втраченого часу,

Як були коханці кращі, –

А тепер надолужати

Треба вартість хоч числом.

Поруч їхала вродлива,

Що не мала вже тих правих

Грецьких рисів, та була в ній

Кельтська жвавість і моторність.

То була Абунда-фея,

Я пізнав її одразу

По солодкій тій усмішці,

По дурнім та щирім сміху!

Личко повне і рум’яне,

Мов малюнок майстра Греза,

Ротик сердечком, одкритий,

І чудові білі зуби.

Вдягнена в блакитну сукню,

Що по вітру хвилювала;

Навіть у найкращих мріях

Я плечей таких не бачив.

Мало я з вікна не плигнув,

Щоб її поцілувати!

І було б то дуже кепсько,

Бо скрутив би в’язи певно!

Ох! вона б лиш засміялась,

Коли б я в провалля кинувсь

І в крові упав до ніг їй…

Ох! я знаю сміх той добре!..

Хто ж та третя гарна жінка,

Що мені вразила серце?

Чи й вона була чортиця,

Як ті постаті обидві?

Чи то д’явол, чи то ангел –

Я не знаю. Бо з жінками

Не вгадаєш, де в них ангел

Одрізняється від чорта.

Вид палкий і помарнілий,

А в очах південні чари,

Шати пишні та коштовні,

Мов в казках Шехерезади.

Устонька, немов гранати,

Вигнутий лілейний носик,

А гнучка, стрункая постать,

Наче пальма та південна.

В неї кінь високий, білий,

Золоту його вуздечку

Скороходи-маври держать,

Що біжать біля княгині.

Справді, то була княгиня,

Іудейськая цариця,

Ірода прекрасна жінка,

Що Хрестителя згубила.

То ж вона за гріх кривавий

Проклята; нічним привиддям

До страшного суду мусить

Їздити у зграї дикій.

На руках вона тримає

В мисі голову Івана,

Раз у раз її цілує,

Так, цілує у нестямі.

Бо вона любила Йвана, –

Сього в Біблії немає,

Та народний є переказ

Про кохання те криваве.

Зрозуміть інакше трудно

Дивну примху теї дами:

Жінка зроду не скарає

Нелюба такою смертю.

Може, гнівалася трошки

На коханця, то й скарала;

Як побачила ж по тому

Любу голову на мисі,

Заридала і умерла

Від кохання й божевілля

(Плеоназм! адже кохання

Все одно, що божевілля!).

І тепер у зграї дикій

Завжди возить за собою

Тую голову криваву, –

Та з жіночим пустуванням

Підкида її угору

І сміється, мов дитина,

Кине, потім знов уловить

Дуже зручно, наче пилку.

Як поз мене проїздила,

Глянула вона й кивнула

Так зальотно і жадібно,

Що мені зов’яло серце.

І, хвилюючи в повітрі,

Зграя тричі пролетіла,

Кожний раз мене вітало

Те привиддя чарівне.

І коли вже зграя зникла,

І замовк останній гомін,

Все мені палило мозок

Теє любеє вітання.

Цілу ніч я потім кидавсь

Змучений, зовсім знебулий,

На соломі – бо перини

Не було в Ураки в хаті.

Все гадав я: що то значить

Те кивання таємниче?

Нащо глянула на мене

Любо так Іродіада?

20

Сонце сходить, кида стріли

Золоті в тумани білі,

Що, мов ранені, червоні,

У блискучім сяйві гинуть.

От настала перемога, –

День, неначе тріумфатор,

Просіявши в повній славі,

Став на голову узгір’я.

Голосна сім’я пташина

Заспівала в скритих гніздах,

І здійнявся дух від зілля,

Наче з пахощів концерт.

Вкупі з ранньою зорею

Ми з’явились на долині,

І поки слідів ведмежих

Там розшукував Ласкаро,

Я старався час зайняти

Думками, але з тих думок

Утомився щось я хутко,

Навіть трошки зажурився.

І з журби та втоми хутко

Я на мох м’який схилився

Там, під ясенем високим,

Де текло мале джерело.

Дивним плескотом джерело

Дивно так зачарувало

Розум мій, що з нього зникли

Всі гадки та думки разом.

В дикій тузі я запрагнув

Смерті, сну, чи божевілля,

Чи тих постатей коханих,

Що я в зграї духів бачив.

Ох ви, любії привиддя!

Вас зоря прогнала рання.

Ви скажіть, куди ви скрились?

Де ви днюєте, скажіте?

Між руїнами старими,

Там де-небудь у Романьї

(Певно там) Діана скрилась

Від Христа денної влади.

Тільки в темряві півночі

Важиться вона гуляти

І втішатись полюванням

В нехрещенім товаристві.

Та й Абунда, красна фея,

Теж боїться назареїв.

Цілий день вона проводить

У затишнім Авалуні.

Острів той лежить далеко

В романтичнім тихім морі,

До його дістатись можна

На коні хіба крилатім.

Там нема причалу злидням,

Там не ходять пароходи

З тим нависним філістерством,

Що табаку вічно смалить.

І туди не долітає

Дзвін глухий, нудний, безсилий,

Теє бомкання сумнеє,

Що таке противне феям.

Там, у радощах безжурних,

В цвіті вічних молодощів,

Прожива весела пані,

Яснокудрая Абунда.

З соняшників сад у неї,

Сміючись, вона там ходить,

А за нею вслід – веселий

Гурт заклятих паладинів.

Але ж ти, Іродіадо,

Де ти? Ох, я знаю теє!

Мертва ти й лежиш в могилі

В місті Єрушолаїмі.

Цілий день сном мертвим, міцним

Спиш ти в гробі мармуровім!

І тебе упівніч будять

Ляск нагаїв, свист, гукання!

І летиш ти в дикій зграї

Край Абунди та Діани,

У веселім товаристві,

Що хреста і мук не любить.

От чудове товариство!

Як би хтів я з ним по ночах

Полювати! поруч тебе

Все б я був, Іродіадо!

Я тебе найбільш кохаю!

Більш над ту богиню грецьку,

Більш над ту північну фею

Я люблю тебе, жидівко!

Так, люблю тебе! те знати

По тремтінню мого серця.

Будь коханою моєю,

Ти, красо Іродіадо!

Будь коханою моєю!

Кинь ту голову дурную

Вкупі з мискою, та краще

Спробуй ліпшої потрави.

Лицар я якраз для тебе,

Мало то мене обходить,

Що ти мертва і проклята, –

Я не вірю в забобони.

Як там ще з моїм спасениям

Діло буде, та чи й сам я

До живих людей належу,

Я в тому зовсім не певний!

Лицарем твоїм я стану,

Cavalier-servente вірним.

Плащ носитиму і буду

Норови твої терпіти.

Буду їздити щоночі

Поруч тебе в дикій зграї,

Вкупі будем ми сміятись

З божевільних слів моїх.

Бавити тебе я буду

Уночі. А вдень одразу

Зникне радість, я в сльозах

На твоїй могилі сяду.

Так, удень я буду плакать

На руїнах склепів царських,

Де коханої могила,

В місті Єрушолаїмі.

Там старі жиди запевне

Будуть думать, що я плачу

Над руїнами святині

Міста Єрушолаїма.

21

Аргонавти без човна,

Що по горах пішки лазять

І не руна золотого,

А з ведмедя шкури хочуть.

Ох! ми бідні сіромахи,

Ватажки новітніх часів,

Ні один поет класичний

Співом славить нас не буде!

А проте і ми приймали

Тяжке лихо! що за дощ

Нас напав на тім верхів’ї,

Де ні древа, ні фіакра!

Мовби небо розірвалось,

Мовби із цебра, дощ полився!

Певне, той Язон в Колхіді

Так не промокав ні разу.

«Парасоля! я дарую

Королів аж тридцять шість

За одного парасоля!» –

Я кричав, а дощ нас тюжив.

Змучені на смерть, лихії,

Мокрі, наче ті собаки,

Пізно ми вночі вернулись

У високу хату відьми.

При яснім огні Урака

Там сиділа і чесала

Мопса грубого, гладкого,

Та вона його лишила

І дала обом нам раду.

Для мене послала ліжко,

Розв’язала еспадрілли,

Те узуття невигодне,

Помогла мені стягнути

Ще й одежу, що пристала

Вірно так до ніг і щільно,

Наче щира приязнь дурня.

«Шлафрок! тридцять шість царів

За сухий і теплий шлафрок!» –

Я гукнув, – сорочка мокра

На мені аж парувала.

Я тремтів, зубами цокав,

Стоячи перед багаттям.

Заморочений вогнем,

Хутко впав я на солому.

Спать не міг. Очима блимав

І дививсь на тую відьму,

Що сиділа при коминку

І роздягненого сина

До грудей тулила. Тут же

Товстий мопс, на задніх лапах

Стоячи, тримав зручненько

У передніх лапах горщик.

Брала з горщика Урака

Жир червоний і мастила

Свому сину груди й ребра,

Терла шпарко, аж тремтіла.

Терла, мастячи, й співала

Стиха пісню колискову,

Тонко так; при тому дивно

У печі тріщав огонь.

Наче труп, сухий та жовтий,

Син лежав на лоні в неї;

Мертві, широко розкриті,

Тьмяні, смутні в нього очі.

Чи то справді він умерлий,

Тільки матері кохання

Та відьомські міцні чари

При житті його тримають?..

Сон дивний, мов у гарячці!

Я безсилий, обважнілий,

Почуття ж при тім дражненні

І не сплять, і мучать жахом.

Як душив мене в тій хаті

Дух від зілля! Я все думав,

Голову сушив, де чув я

Пах такий? Даремне думав.

Як той вітру плач в каміні

Поривав мене! мов стогін

Грішних душ без покаяння –

По знаку мені той стогін.

Та найгірш мене дражнили

Ті набиті клоччям птахи,

Що над ліжком на полиці

В головах в мене стояли.

Тихо, страшно ворушили

Крилами і нахилялись,

І дзьобами все кивали,

Наче довгими носами.

Ах! де я носи такії

Бачив? В Гамбургу, здається,

Чи на вулицях франкфуртських?

Спогад прикро-невиразний!

Врешті я зовсім знемігся,

І тоді, замість безсонних

Мрій непевних, обгорнув

Сон мене міцний, здоровий.

І мені приснилось, наче

З хати раптом стала зала,

В ній високії колони

Та блискучі жирандолі.

Невидимії музики

Грали там з «Robert le Diable»

Соромні танки черничі,

Сам-один я походжав там.

Аж зненацька розчинились

Двері широко, й вступили

Урочистою ходою

Надзвичайно дивні гості.

Все ведмеді та привиддя!

Всяк ведмідь, на задніх лапах

Виступаючи, провадив

Марище в смертельній шаті.

Отакі цікаві пари

Стали вальця витинати

Скрізь по залі. Вид цікавий!

Страх і сміх було дивитись!

Бо ведмеді нерухмані

Аж потіли, щоб поспіти

Так, як ті привиддя білі,

Що кружляли прудко й легко.

Без спочивку метушились

Тії звірі бідолашні,

А сопли, аж заглушали

Баса грубого в оркестрі.

Часом штовхалися пари,

І тоді ведмідь привиддю

Неуважному давав

Виспятка ногою в спину.

В заметні бувало часом,

Що ведмідь зривав намітку

З голови свобї пари;

Раптом череп одкривався.

Коли се втяли дрібніше

Гучні сурми та цимбали,

Загриміли бубни дужче,

Почалася галопада.

Та мені се не доснилось, –

Бо якийсь ведмідь-незграба

Наступив мені на ногу,

Тут я скрикнув і прокинувсь.

22

Феб у сонцевім візочку

Поганяв огнистих коней,

І якраз до половини

Свій небесний шлях проїхав, –

Я ж лежав у сні і мріяв

Про ведмедів та привиддів,

Що спліталися химерно

В неподобні арабески.

Уполудні я прокинувсь

І побачив, що я сам.

Господиня і Ласкаро

Рано вибрались на влови.

У хатині зоставався

Тільки мопс. Перед багаттям

Він стояв над казаном

І тримав у лапах ложку.

Знати, вивчений був добре

Не давать збігати юшці,

А мішать її хутенько

І чистенько шумувати.

Чи й мене зачарували?

Чи мені гарячка й досі

Палить мозок? Власним вухам

Я не вірю, – мопс говорить!

Так, говорить, ще так мило

Закида по-швабськи; стиха,

Мов затоплений у думах

Та у мріях, промовля він:

«Ох, поет я бідний швабський!

На чужині мушу з туги

Пропадать заклятим мопсом

Над відьомським казаном.

Ох, яке гидке злочинство

Тії чари! як трагічно

Доля склалась: людське серце

Я ношу в собачій шкурі!

Ох, коли б же був я дома,

Там Карл Майєр, там і любі,

Рідні, жовті пташенята,

Там же добра юшка з м’ясом!

А тепер я гину з жалю…

Та коли б хоч дим побачить,

Що встає понад Штуккертом

В час, як локшину там варять!»

Вчув я те – і жаль глибокий

Обгорнув мене; я хутко

Скочив з ліжка, при комині

Сів і мовив чуле слово:

«О співець, як ти попався

У відьомськую хатину?

За що так немилосердно

Ти обернутий в собаку?»

Тут він радісно покликнув:

«Отже, значить, не француз ви?

Німець ви і зрозуміли

Мій самотній монолог?

Ох, земляче, от в чім лихо:

Келле, радця при посольстві,

Як в шинку при люльці й пиві,

Мав дискусію зо мною,

Кожний раз звертав на тему,

Що культура дістається

Лиш в мандрівках, що і сам він

В чужині її набрався!

Я тоді й собі наважив

Трохи ноги розім’яти,

І, як Келле, щонайвищих

Світських звичаїв набратись.

Попрощався з рідним краєм

І культури здобувати

Я подався в Піренеї,

До Ураки в сюю хату.

Дав мені листа до неї

Юстін Кернер, я ж не думав,

Що мій друг до сеї відьми

Мав відносини інтимні.

Прийняла мене Урака

Приязно, та хутко з жахом

Я побачив, як та приязнь

На палку жагу змінилась.

Так, стидка, бридка загара

Спалахнула я грудях в’ялих

У розпусної нікчеми –

Спокусить мене хотіла.

Я ж благав її: мадам,

Ох, простіть, я не фривольний

Гетеанець, я належу

До моїх поетів швабських.

Наша Муза єсть моральність,

Має товсті шкуратяні

Ногавиці. Пошануйте

Ви мою невинність чисту!

Хто з поетів має розум,

Хто фантазію, хто тільки

Стиль палкий, але моральність

Маєм ми, поети швабські.

Се ж бо наш єдиний скарб!

Не беріть його, – моральний,

Релігійний плащ убогий

Наготу мою вкриває!

Так я мовив; іронічно

Усміхнулась жінка, потім

З омели взяла гіллячку

І мене торкнула нею.

Зараз я почув холодне

Прикре почуття, неначе

Шкуру гусячу на тілі.

Та не гусячая шкура

То була, а шерсть собача.

В ту нещасную годину

Я зовсім перемінився.

І, як бачите, я мопс!»

Неборак! Він вголос хлипнув

І не зміг провадить далі,

Він ридав так тяжко, гірко,

Мало слізьми не розлився.

«Слухайте, – сказав я з жалем, –

Чи б не міг я з вас собачу

Шкуру скинути й вернути

Вас поезії і людям?»

Тут здійняв він безнадійно,

Розпачливо вгору лапи,

І з зітханням та стогнанням

Так промовив він нарешті:

«До страшного суду мушу

В шкурі мопсячій сидіти,

Якщо дівчина велична

Не розіб’є лютих чарів.

Так, лиш дівчина невинна,

Що не мала чоловіка,

Визволить мене, як тільки

Вірно сповнить сю умову:

Чиста дівчина та мусить

В ніч Сильвестрову читати

Вірші Пфіцера Густава,

Дочитати – не заснувши!

Якщо зможе при читанні

Не стулить очей невинних –

Зникнуть чари, і зітхну я,

Як людина, не як мопс!»

«Ох! – я мовив, – коли так,

Я не можу взять на себе

Визволення; перш усього

Я не дівчина невинна,

А удруге – ще тим більше –

Я не в стані прочитати

Вірші Пфіцера Густава

І при тому не заснути!»

(В первісному списку тут стоїть така глава):

Сам, задуманий, сидів я

При огні в відьомській хаті

Біля мене мопс моральний

Все мішав у казані.

Чи то голод, чи цікавість?

Тільки взяв я врешті ложку

В нього з лап і в казані

Виловив шматочок м’яса.

То було велике серце,

Смачне, зварене чудово;

Та не встиг його я з’їсти,

Як почув десь близько голос:

«Ой німецькая прожеро!

Серце злодія жереш ти

Що повішений в Толозі!

Можна ж буть таким пажерним!»

Сеє слово крикнув шуляк

З-поміж птиць, набитих клоччям,

І за ним всі заячали

Хором: «Прожир ти німецький!»

Той, хто з’їсть злодійське серце,

Розуміє все пташине

Щебетання й свист; я, власне,

Тут дізнав, що тому правда.

Бо від того часу став я

Всі пташині мови знати,

Розумію навіть мертві

Всі набиті діалекти.

Щось в вікно застукотіло,

Я побіг, щоб відчинити.

Семеро великих круків

Крізь вікно влетіли в хату.

Стали зараз при багатті

Гріти кігті, у нестямі

Крилами заворушили,

Крячучи прокльони різні.

Надто тяжко виклинали

Все Мендізабеля-жида,

Що монастирі закрив,

Їх кохані давні гнізда.

Поспитали в мене шляху

До Monacho Monachorum.

«Вліво, вліво, вбік, – сказав я, –

Мій поклон отцю Йозефу!»

Але чорні емігранти

Не барились при багатті,

Хутко вилетіли знову

Крізь одчинене вікно.

Тут крилаті різних сортів

Почали перелітати.

Хата стала, мов вітальня

Задля птахів подорожніх.

Скільки лебедів та буцлів,

Розмаїті сови, – сії

Нарікали на негоду,

Атеїзм та світло сонця.

В товаристві двох гусей,

Що були, мов компаньйонки,

І в літанні помагали,

Пелікан слабий прилинув.

Груди ранені погрів він,

Глянув з мукою й презирством

На совиную породу,

У вікно знов геть полинув.

Скілька голубів примчали

До вогню, побуркотали,

Посміялись, відпочили

І в дорогу подалися.

Врешті одуд прилетів,

Шкутильгає, підлітає,

Засміявся та до мене:

«Чи пізнав Гут-Гута друга?»

Сам тоді я засміявся,

Справді, був то друг мій Гут-Гут,

Півтретя вже тисяч років

Кабінеткур’єром був він,

І премудрий Соломон

Посилав із ним депеші

До своєї Балькаїзи,

Теї савської цариці.

Палко він кохав вродливу,

Чув, що гарна надзвичайно;

В неї в мислях був премудрий,

Що по всіх світах був славний.

Щоб дотепність показати,

Загадки вони писали,

І з депешами такими

Гут-Гут біг через пустиню.

Врешті втомлена цариця

Прибула в Єрушолаїм,

Зашарілась і в обійми

Кинулась до Соломона.

Він притис її до серця

Й мовив: «Загадка найбільша,

Любко мила, то – кохання…

Не розгадуймо ж її!»

Так-то Гут-Гут, давня птиця,

Приязно признавсь до мене

В зачарованій вітальні,

В хатці, де жила Урака.

Птах старий! і не змінився

Він зовсім. І так поважно,

Мов toupet, на голові

Все стримів гребінчик з пір’я.

Закладав на ногу ногу,

Як і перш, і балакучий

Був, як перш; мене він бавив

Розповідками двірськими.

Розповів мені наново

Те, що вже поет арабський

Нам казав, – як Соломон

Смерті ангела подужав.

І живим зоставсь – несмертний.

Він живе у Джінністані

І над духами панує

Повновладним королем.

«І цариця Балькаїза, –

Мовив Гут-Гут, – теж живая,

Талісман життя є в неї,

Що колись їй дав коханець.

В горах Місячних, далеко,

В Ефіопії цариця,

Та відносин не порвала

Із премудрим Соломоном.

Хоч пристарілись обоє,

Прохололи, все ж провадять

Листування і, як перше,

Загадки пересилають.

І радіє Балькаїза,

Мов дитина, якщо владар

Загадки не відгадає,

Попомучившись даремне.

«З милим посміхом цариця

Запевняє, що з літами

Цар на голову став слабший,

Зве його «лінюх» та «Шеллінг».

Отже, й цар послав недавно

Розкусить горішок твердий

Любій подрузі, послав їй

Через мене се питання:

«Хто найбільшая падлюка

Межи всіх падлюк німецьких,

Що живуть по всіх німецьких

Тридцяти шести країнах?»

Сто іменнів подавала

У листах йому цариця;

Цар одписує щораз їй:

«Любко, то ще не найбільша!»

Дуже прикро то цариці!

Хоч уже її посланці

Всю Німеччину сходили,

Та відповідь все за нею.

Тільки що яку падлюку

Прокламує за найбільшу,

Соломон одпише зараз:

«Любко, я ще більшу знаю!»

Як почув я те, сказав я:

«Любий друже, Балькаїза

Довго буде ще шукати,

Хто падлючих лаврів гідний.

(Там, у любім ріднім краю,

Стан падлючий поступає,

Конкурс надто вже великий

На брудний вінець лавровий.

Вчора думав я, що ****

Вже найбільшая падлюка,

А сьогодні він здається

Лиш падлючкою при ****.

Може, хутко де в газеті

Ще нова архіпадлюка

Нам об’явиться, що навіть

І **** переподлить)».

23

От з відьомської оселі

Знов ми сходимо в долину:

Ми ступаємо ногами

Знов на позитивний грунт.

Гетьте, марища! привиддя!

Хворі сни! нічнії мрії!

Мусим ми тепер розумно

Атта Тролем знов зайнятись.

У печері, вкупі з дітьми,

Ліг старий, він спить глибоко, –

І, мов праведник, хропе.

Ось прокинувсь, позіхає,

Одноух сидить край нього

І потилицю скребе,

Мов поет, що рифми ловить;

Ще й на лапах він скандує.

Ще лежать там близько батька

Маячливі та невинні

Лілії четвероногі,

Любі дочки Атга Троля.

Що ж за думоньки кохані

Процвітають в чистих душах

Тих біленьких ведмедівен?

Очі в них од сліз вільготні.

А найбільше наймолодша

Неспокійна. В неї серце

Мов свербить від щастя, знати,

Чує владу Купідона.

Так, стріла божка малого

Через шкуру їй проникла,

Як «його» вона узріла;

Боже! милий той – людина!

І зовуть його Шнапганський.

У великім одступленні

Він пробіг поз неї ранком,

Утікаючи у гори.

Жінці жаль героя в смутку!

Наш герой мав на обличчі

Жаль фінансовий, як завжди,

Блідий смуток, темний клопіт.

Вся його військова каса –

Двадцять два тих зільбергрошів,

Що в Іспанію приніс він, –

Вся зосталась в Еспартеро.

І дзигар пропав навіки!

Він лишився в Пампелуні

У заставі. Був то спадок,

Срібла щирого самого.

Він втікав зо всеї сили,

Та втікавши, несвідомо,

Виграв він ще кращу справу,

Бо завоював він – серце!

Ворога вона кохає!

О нещасна ведмедівна!

Якби взнав про теє батько,

Тяжко, люто заревів би.

Мов старий той Одоардо,

Що Емілію Галотті

Заколов у гніві гордім,

Тож так само й Атта Троль.

Краще смерть дочці завдав би,

Задушив би в лапах власних,

Аніж мав би сам позволить

Їй в обійми принца впасти!

Але він в сю мить лагідний,

І не має він бажання

Поломити гарну рожу,

Поки буря не зломила.

Атта Троль лежить лагідний

У печері між своїми.

Вже він чує смертний подих,

Думка лине в інший світ.

«Діти! – він зітха, а сльози

Капають з очей великих. –

Діти! вже мій шлях наземний

Скінчений, я вас покину.

Я сьогодні уполуднї

Бачив сон, значіння повний.

Духом я пізнав солодке

Причуття близької смерті.

Я не вірю в забобони

І в дурниці – та є речі

Межи небом і землею,

Що й змисленник не збагне.

Думав я про світ, про долю,

Позіхав, а там заснув.

І приснилось, мов лежу я

Попід деревом високим.

З віття дерева рясного

Капав білий мед і падав

У мою розкриту пащу,

Я вживав солодку втіху.

Мій щасливий погляд бачив

Угорі на верховітті

Сім маленьких ведмежаток,

Що стрибали по гіллячках.

Ніжні, зграбнії створіння,

Шкурка, наче квіт рожевий,

Червоніла, щось на плечах

Мріло, мов шовкові крильця.

Так, шовкові крильця мали

Ті ведмедики червоні,

Голос був у них надземний

І виводив, наче флейта!

Заспівали, й похолола

В мене шкура, та із шкури

Вирвалась душа, мов пломінь,

І знялась пресвітла в небо».

Атта Троль казав тремтячим,

М’яким, хрюкаючим тоном.

І замовк на мить у тузі…

Але раптом в нього вуха

Насторожилися якось.

З ложа шпарко він схопився,

Затремтів, ревнув утішно:

«Діти! чуєте сі гуки?

Чи ж не матерній то голос,

Любий голос? О, я добре

Знаю рев моєї Мумми!

Мумма, Мумма! чорна Мумма!»

І з тим словом Атта Троль

Кинувсь, мов несамовитий,

З логова на згубу наглу!

Ох, він кинувся на смерть!

24

На долині Ронсевальській

Там, в тім самім згубнім місці,

Де небіж Caroli Magni

Душу богові оддав,

Там поліг і Атта Троль

Від засідок, мов той лицар,

Що його лицарський Юда,

Ганелон із Майнца, зрадив.

Ох! найкращеє ведмеже

Почуття, любов подружню,

Ужила Урака злая

Для згубливої омани:

Мумми чорної ревіння

Удала так натурально,

Що привабила із ями

Затишної Атта Троля.

Він летів, немов на крилах,

По долині, часом ніжно

Він обнюхував каміння,

Думав, – там сховалась Мумма.

Ох! сховався там Ласкаро

Із рушницею; він стрілив

Просто в серце, повне втіхи, –

Кров струмочком полилася.

Троль кивнув ще головою

Скільки раз, а потім кинувсь,

Застогнав, стинувся страшно:

«Мумма!» – і зітхнув востаннє.

Так поліг герой величний,

Так умер він. Та несмертним

По сконанні він повстане

В співі славному поета.

Він воскресне в тому співі,

Тая слава колосальна

На четверостопнім вірші

Буде високо стояти.

У Валгаллі ****

Пам’ятник йому поставить,

І на ньому у ****

Лапідарнім стилі напис:

«Атта Троль, звір тенденційний;

В вірі твердий; в шлюбі щирий;

Був над виливом духа часу

Щиро дикий санкюлот.

Танцював він зле та чулість

У кудлатих грудях мавший;

За життя смердів почасти;

Недотепний, але щирий!»

25

Тридцять три старії жінки,

Всі повбирані в червоні

Капюшони давніх басків,

Біля царини стояли.

І одна з них, мов Дебора,

Танцювала з тамбурином

І Ласкаро вихваляла,

Що забив ведмедя злого.

Четверо людей здорових

Несли вбитого ведмедя

Тріумфально; він на кріслі

Був посаджений, мов хворий.

А за ним, неначе родич

Мерлого, ішов Ласкаро,

А Урака всіх вітала,

Хоть збентеженая дуже.

Річ держав помічник мера,

Перед ратушею ставши,

Як проходив гурт повз нього,

Наказав він там чимало:

Так, наприклад, о розвитку

Мореходства, теж о пресі,

О питанні буряковім,

О партійній лютій гідрі;

Спогадавши всі заслуги

Короля Луї-Філіппа,

Річ звернув він на ведмедя

Й на одважного Ласкаро.

«Ти, Ласкаро! – крикнув речник,

І при тому піт обтер він

Геть з чола трибарвним шарфом, –

Ти, Лаекаро! ти, Ласкаро!

Ти французів і іспанців

Визволив від Атта Троля, –

Ти, обох країн герою,

Лафайєте піренейський!»

Як же вислухав Ласкаро

Ту хвалу офіціальну,

Злегка він всміхнувся радо

І від втіхи зчервонівся,

Річ уривчасту він зняв,

Заплітаючись у мові,

Склав він дяку невиразну

За велику честь, велику!

З дивом кожний тут поглянув

На нечуваний сей вчинок,

Таємничо і тривожно

Всі баби зашепотіли:

«Глянь, Ласкаро засміявся!

Глянь, Ласкаро зчервонівся!

Глянь, Ласкаро обізвався!

Він, сей мертвий син відьомський!..»

Того ж дня таки обдерли

Атта Троля й продавали

З нього шкуру. За сто франків

Сторгував її кушнір,

Виробив її напрочуд,

Дав червоную лямівку,

І продав її він знову

За подвійну ціну іншим.

З третіх рук її Жюльєтта

Здобула і положила

В себе в спальні у Парижі

Перед ліжком, наче килим.

О, як часто я босоніж

Уночі стояв на темнім

Покритті земнім героя,

Чорній шкурі з Атта Троля!

І тоді в глибокім смутку

Шіллера слова я думав:

«Хто повік не змре у пісні,

Той в житті загинуть мусить!»

26

Як же Мумма? Ох, і Мумма

Жінка теж! її імення –

Нетривалість! всі жінки

Не тривкіш від порцеляни.

Як славетную дружину

В неї доля одібрала, –

З жалю Мумма не умерла,

Не загинула від туги.

Навпаки, життям веселим

Утішалась, танцювала,

Як і перше, при громаді,

Щоб здобути марну славу.

І становище поважне,

Забезпечення про старість

Здобула собі нарешті

У Jardin des Plantes в Парижі.

Того тижня у неділю

Я водив туди Жюльєтту,

Показав їй там натуру,

Різні звірі та ростини,

І жирафу, й кедр ліванський,

І верблюда-дромадера,

Золотих фазанів, зебру.

Так провадячи розмову,

Ми вкінці застановились

Край окопаної ями,

Де ведмеді проживали, –

Боже правий, що я вглядів!

Кремезний ведмідь пустині

Із Сибіру, сніжно-білий,

Надто любе залицяння

До ведмедиці провадив.

І ведмедиця та – Мумма!

Атта Тролева дружина!

Я пізнав її по ніжнім

І вільготнім блиску в очах.

Так, вона! дочка полудня,

Чорна Мумма! тая Мумма

З москалем живе в приязні,

З диким варваром північним!

Приступив до нас тут негр,

Зуби скалячи, промовив:

«Що є кращого на погляд,

Ніж отся кохана пара?»

Я відмовив: «З ким се тута

Маю честь я говорити?»

Він здивований поглянув:

«Чи ж мене ви не пізнали?

Я ж той мурин-князь, що перше

Грав на бубні в Фрейліграта.

Кепський був то час, я в німцях

Нотував себе самітним.

Але тут, де я служу

Вартовим, де я ростини

Рідних тропіків знаходжу,

Де я лева й тигра бачу, –

Тут мені на серці легше,

Ніж на ярмарках німецьких,

Де щодня я бив у бубон,

А харчі лихі мав дуже.

Взяв недавно я русяву

Куховарочку з Ельзасу,

І тепер в її обіймах

Я зовсім як в себе дома!

Як погляну їй на ноги,

То згадаю любих слонів.

А в її французькій мові

Чую рідну чорну мову.

А як жінка розкричиться,

Я спогадую той бубон,

Що убраний черепами;

Він страшив гадюк і левів,

В ясні ночі жінка плаче

Чуло так, мов крокодил,

Що із теплих вод зринає,

Щоб зажити прохолоди.

Вже ж вона мене й годує!

Одгодовує! Я з давнім

Африканським апетитом,

Як над Нігером, жеру!

Я собі живіт кругленький

Вже відпас. Він з-під сорочки

Вигляда, мов чорний місяць,

Що виходить в білих хмар».

27

(До Августа Фарнгагена фон Ензе)

«Майстре Людвігу, на бога!

Де се ви таку дурницю

Вискіпали?» – сі слова

Крикнув кардинал d’Este,

Прочитавши ту поему

Про безумного Роланда,

Що велебності його

Присвятить смів Аріосто.

Так, Фарнгаген, друже давній.

На устах твоїх, я бачу,

Теж тремтять слова ті самі

І той самий тонкий усміх.

Часто ти в житті смієшся!

Але, може, що й поважно

Зморщиш ти чоло високе,

І прокинеться той спогад:

«Чи не мрії се лунають

Молоді, що бачив я –

Й Шаміссо, й Фуке, й Брентано

В ночі місячні блакитні?

Чи не дзвін лунає тихий

В самотній, лісній каплиці?

Чи не дзвонять теж дзвіночки

На знайомій шапці блазня?

Любі хори солов’їні

Бас ведмежий заглушає,

Злий, глухий, та він змінився

Хутко шепотінням духів.

Дурість мудрі міни строїть!

Мудрість раптом губить глузді

Смертний стогін тут зненацька

Переходить в сміх веселий!..»

Так, мій друже, все то гуки

З часу мрій давно минулих;

Та новітні трелі часто

Пробігають в давнім співі.

Ти в моїй свавольній пісні

Вчуєш де-не-де несмілість…

Я ласкавості твоїй

Поручаю сю поему!

Ох, се, може, вже остання

Вільна пісня романтична!

Серед крику, чвар, пожару

Смутно спів сей пролунає.

Інші часи, інші птахи!

Інші птахи, інші співи!

Як гвалтують, наче гуси

Ті, що Рим відрятували.

Як щебечуть! гороб’ята,

Свічечки лойові в лапках,

А надулись, мов орли,

Що розносять грім Зевесів!

Як буркочуть! голубочки,

Щастям ситі, хочуть лиха,

І тепера не Венерин,

А Беллонин повоз тягнуть!

Як гудуть, – земля дрижить!

Се тепер весна народів, –

Колосальнії хрущі

Загули несамовито.

Інші часи, інші птахи!

Інші птахи, інші співи!

Може б, я їх і вподобав,

Якби мав я інші вуха!

[1893 року, 6-го лютого]

Примітки

Джерело : Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 2, с. 228 – 260.

Діана – в античній міфології богиня полювання.

Актеон – герой античної міфології, мисливець. За те, що побачив Діану, коли вона купалася, був перетворений в оленя і розірваний власними собаками.

Абунда-фея – героїня скандінавської міфології, що приносила людям щастя. Поза поемою Г.Гейне це ім'я ніде не зустрічається..

Грез Жан-Батіст (1725 – 1805) – французький художник.

Ірода прекрасна жінка. – За євангельським переказом, Іродіада розгнівалася на Іоанна Хрестителя, і на її вимогу йому відрубали голову.

Романья – область у Північній Італії.

Hазареї – релігійна секта давніх євреїв, які увірували в Христа.

Авалун – казковий острів, населений феями.

Єрушолаїм – єврейська назва Єрусалима.

Аргонавти – в грецькій міфології відважні мореплавці, що на кораблі "Арго" вирушили в Колхіду в пошуках золотого руна.

Язон – ватажок аргонавтів.

Королів аж тридцять шість за одного парасоля! – Гейне глузує тут із національної роздрібненості Німеччини, яка на той час була розділена на 36 дрібних князівств.

Еспадрілли – іспанське взуття.

«Rоbert le Diable» – опера «Роберт Диявол» французького композитора Джакомо Мейербера (1791 – 1864).

Ох, поет я бідний швабський! – Поет глузує з так званої «швабської школи поетів», навколо якої групувалися провінціальні поети південних, швабських областей Німеччини. Найбільше Гейне висміює двох поетів цієї школи – Карла Мейера і Густава Пфіцера.

Штуккерт – швабська назва міста Штуттгарта, центра «швабської школи поетів».

Келле Крістоф-Фрідріх – один з поетів «швабської школи», німецький дипломат.

Кернер Юстінус (1786 – 1862) – німецький поет-містик.

Еспартеро – іспанський генерал, у війні sа іспанський престол стояв на боці Марії-Христини проти Дона Карлоса.

Пампелуна (тепер Памплоона) – місто в Іспанії.

Одоардо – герой драми Лессінга "Емілія Галотті", який вбиває свою дочку Емілію, рятуючи її від безчестя.

І не має він бажання поломити гарну рожу, поки буря не эломила. – Гейне пародіює слова з дії 5 драми Лессінга «Емілія Галотті»: «Троянду зірвано раніше, ніж буря зломила її».

Ганелон із Майнца – один з лицарів Карла Великого, який по-зрадницькому сприяв загибелі Роланда в Ронсевальській долині.

Валгалла – в скандінавській міфології палац для душ померлих у битвах героїв. Гейне має на увазі палац під цією ж назвою, збудований у 1841 р. баварським королем Людвігом І, в якому було встановлено погруддя діячів німецької історії з віршовими написами.

Луї-Філіп – французький король у 1830 – 1848 pp., захищав інтереси фінансової і промислової буржуазії. Скинутий з престолу лютневою революцією 1848 p., він втік до Англії.

Лафайєт (1757 – 1834) – французький політичний діяч, генерал.

Фарнгаген фон Визе Август (1785 – 1858) – німецький письменник і публіцист, друг Гейне.

Майстер Людвіг – Людовіко Аріосто (1474 – 1533), видатний італійський поет доби Відродження, автор поеми "Несамовитий Роланд", присвяченої кардиналові д'Есте.

Шаміссо, Фуке, Брентано – німецькі письменники-романтики першої половини XIX ст.

Беллона – у римській міфології богиня війни.

Атта Троль

1 – 9 | 10 – 18 | 19 – 27

Переклади з Г.Гейне

Перший | Попередній | Перелік | Наступний | Останній

Всі переклади

Перший | Попередній | Перелік | Наступний | Останній

Всі твори

Перший твір | Попередній твір | Перелік | Наступний твір | Останній твір

Всі писання

Перше писання | Попереднє | Перелік | Наступне | Останнє писання